Глава 9. Махайогі Сундарнатх та Пармананда Джи Удасін

Вже багато століть Бадрінатх є місцем, де живуть великі йоги, ріши та муні. Саме тут мудрець Вьяса творив “Махабхарату” і священні Пурани. Але я довгий час не мав наміру відвідати ці місця. Якось до мене несподівано прийшов Вірендра Саптанік.  Він оживив спогади минулого. В той час я сидів поруч з Навін Лал Сахом на веранді готелю “Алька” і ми обговорювали розвиток міста Найніталя. З протилежного боку озера здіймався туман. Всі долини поблизу вже в ньому потонули. Проте храм Нейна Деві та Будівля Клубу купалися в сонячному світлі. Озеро бороздили човни, люди поспішали вулицями. Акбар постійно чіплявся до мене, щоб я з ним пограв. Він дуже мене любив. Як тільки він помічав мене, одразу ж стрімголов до мене кидався, щоб я з ним грався. Здавалося, що ми зустрілися з ним після довгої розлуки. Акбар – це дуже милий пес, який перетворився чи не на головну дійову особу готелю “Алька”. Він сидів на спеціально для нього зробленому м'якому підвищенні, що нагадує трон, і наглядав за порядком. Він нікому не дозволяв порушувати заведений порядок. Акбар став частиною мого життя в Найніталі. Він завжди гуляв разом зі мною, а коли його зі мною не було, я відчував, що мені чогось не вистачає. Туристи завжди обговорювали його, бо коли він сидів, то він сидів так нерухомо, що здавався статуєю, яку вирізав з каменю якийсь скульптор. Він зовсім не рухався і не подавав голосу. Для мене і для Навіна він був як улюблена іграшка.

Акбар привітав Вірендру, бо вже бачив його раніше. Вірендра попрямував прямо до моєї кімнати, а його дружина стала пильно на мене дивитися. В її голові почали виникати картинки минулого. Людина часто хоче забути своє минуле, але їй це не вдається і тоді їй здається, що і з іншими людьми відбувається те ж саме. Навін Лал Сах весь час хотів у мене щось запитати, і на обличчі Сарасваті можна було прочитати подібні питання. Приблизно про те саме думали Калаваті та Нірмала Кхетвал. Я вдавав, що не помічаю їхніх почуттів, і демонстративно грався з Акбаром. Потім Навін підвівся, щоб зайнятися організаційними справами, а його місце зайняв Суреш Адвані. Я продовжував гратися з Акбаром. Тоді повернувся Вірендра. Він дуже скромна та чуйна людина, попри те, що його завжди благословляла богиня багатства, Лакшмі, і він завжди жив у розкоші. На хвилину я повністю поринув у власні думки та запитав у гір, укутаних в туманний серпанок: “Ви зуміли забути про минуле?” Гори відповіли: “Ми винесли випробування минулого і готуємось до майбутніх випробувань. Люди змінюються, але ми стоїмо непохитно”. Так гори – це дійсно втілення мужності та стійкості.

Несподівано я повернувся до дійсності. Якраз в цей момент почався дощ. Ми встали та направилися в столову. Всі тремтіли від поривів сильного вітру. Відчувалася потреба в теплому одязі, я зняв з себе шаль і віддав її тим, хто був зі мною поруч. Здавалося, минуле незримо присутнє серед нас. Потім прийшов Банке Лал Шах разом з Бхану і Лалланом. На їхніх обличчях була написана вся історія їхнього життя.

“Як справи?” – запитали вони та посміхнулися, а потім сіли осторонь. Тут був і Гудду. Усі сиділи разом, а за вікном йшов проливний дощ.

Наш старий готель “Алька” ніби теж намагався щось сказати. Колись він був копією одного паризького готелю, і  столова, де ми тоді сиділи, була схожа на столову того паризького готелю, як сестра-близнюк. Але тепер усе в Найніталі постаріло. Місто старіло, старіли його жителі, але не відбувалося жодних змін. Скільки мандрівників прийшло у це місто, скільки покинуло його, але він залишався таким же. Найніталь нічого не забуває. Коли настає весна і кличе людей на вулицю, вона разом з весняним вітром знову оживлює спогади минулого. Про минуле нагадує все: і човники, що бороздять гладь озера Найніталь, і натовпи паломників біля святилища Нейна Деві, і пожвавлення біля кінотеатру “Кепітал”, і звуки оркестру, і стоянка рікш, і молодь, що сидить навпроти Маллітала.

Лакшмі, запитала про яблуневий сад, і я тихо їй відповів, що яблуневий сад анітрохи не змінився. Змінився тільки я сам, змінилося моє мислення, мій стиль життя.

Здавалося б, і вулиця колишня, і ось він я – такий самий, як і раніше. Але вулиця завжди на своєму місці, я ж – вічний мандрівник. А з іншої сторони, це вже не я йду вулицею, бо колишнього мене вже немає. Я далеко позаду залишив своє минуле. Я йду разом із сьогоденням та майбутнім.

Поступово день хилився надвечір. Найніталь мріяв поринути в обійми ночі. Дощ припинився і навіть туман розвіявся. По небу пробігали легкі хмарки. Дорога від Маллітала до Талліталу і назад знову стала жвавою. Прекрасні жінки, одягнені, як небесні феї, вийшли надвір разом зі своїми близькими друзями, веселі, занурені в мрії про щасливе майбутнє. Ми теж сіли на свіжому повітрі. Ось він, той самий Найніталь, в обіймах якого пройшло моє життя. Ось ті самі вулиці, якими я ходив, радісний і сповнений сил. Ця вулиця завжди кидала справжній виклик моїй гордій натурі.

Золоті мрії минулого пов'язані з цим містом. Я часто приїжджав сюди з чайної плантації в Ассамі для того, щоб поблукати горами. Життя моє проходило в запаморочливих поїздках літаком та автомобілем. Деякі люди намагалися наблизитися до мене через моїх друзів, але я завжди був самотнім подорожнім, який ніколи не обертається назад. Життя йшло вперед і я йшов разом з ним. Траплялися все нові й нові зустрічі, все нові й нові розставання. Але моя гордість завжди мене охороняла. Адже люди змінюються і минуле часто переслідує нас. Тому не можна створювати нові події. Саме тому моє життя завжди залишалося таємницею для інших. Я любив перебувати на самоті. Тепер все по-іншому. Гординя залишила мене, і я вже майже ніколи не буваю один, але ж і мене як такого не залишилося. Навпаки увесь світ розчинився в мені.

Навколо мене сиділи всі ті ж люди, але я був ніби осторонь від них. Сарасваті Нірамала і Калаваті повинні були йти в готель для жінок, адже було вже пізно. Я велів Мохан Кумару Вохре відвезти їх на своєму Фіаті.

А ми разом з Вірендрою пішли в Маллітал, і по дорозі прийняли рішення відправитися в Бадрінатх.

Я не хотів більше ставати предметом пильної уваги місцевих жителів, тому ми попрямували прямо до клубу. Там мене вже чекали дружина і діти принца з Салемпура, Кунвар Лакшмі Нараяна. Наступного дня ми з Вірендрою і Лакшмі були вже далеко від Найніталя.

Якими міцними путами обплутує людину суспільство, як складно піти від своїх звичок, від повсякденного життя! Людина хоче уникнути істини, але в неї це не виходить. Істина бере її за грудки і поміщає саме в таку ситуацію, в якій вона не хотіла б опинитися. Але що може вдіяти людина, адже у неї є власні обмеження. Вона постійно хоче вийти за межі цих обмежень, але марно. І їй залишається лише зневірено зітхати. Адже вона уже цілком уподібнилася світові навколо неї. Але хіба істина міститься у фізичному світі чи за його межами вона теж існує? І якщо вона існує, то чому людина нічого не знає про неї? Чому вона завжди прихована від нас? Як часто людина намагається щось зробити, але натомість у неї виходить той результат, прийти до якого вона зовсім не хотіла! Людина шукає відповідь на свої питання у своєму безпосередньому оточенні, але не наважується заглянути за межу. Але рано чи пізно їй доведеться це зробити, доведеться побачити істину.

Ми подорожували Бадрінатхом чотири дні, але я не побачив там нічого особливого. Раніше, почувши про Бадрінатх, я здригався, адже це – те саме місце, де великі мудреці давнини, ріши, виявили шлях до просвітління, де багато йогів отримали безсмертя. Але в Бадрінатсі я виявив, що гуляю по його околицях зовсім безцільно. Іноді я дивився, як посміхаються один одному Вірендра і Лакшмі, іноді споглядав чисті води річки Алакнанди. Я спостерігав, як тисячі людей щодня обліплюють храми та святилища, спостерігав величезні готелі для паломників. Все це зробила людина для людини, для своєї зручності. Ось істинне призначення цих місць, яке прикривають іменем духовності. Від Бадрінатха залишилася одна назва. Послання Бадрінатха, його вічний поклик, вже ніхто не міг почути.

А все тому, що існує велика різниця між людиною минулого і сучасною людиною.

Мої думки безцільно блукали по горах, які оточували Бадрінатх. Вранці п'ятого дня я відчув дуже сильний мисленний потік. Раніше я ніколи не відчував нічого подібного. Звичайно, я знав про передачу думок, але перебував у сумнівах. У цей час до мене підійшов Вірендра. Можливо, він хотів щось у мене спитати, але побачив, як напружене моє обличчя. І тому він нічого не сказав. Ми вирушили на прогулянку. Небо було чистим і на його тлі височіла прекрасна гора Нілкантха. Сонячні промені освітлювали її вершину. Льодовик на горі Нара сліпуче сяяв. Дув прохолодний вітерець. Ми трохи погуляли, сходили у храм і повернулися. До того часу Лакшмі вже була готова. Вона не занурювалася у своє минуле, не думала про сьогодення. Її переповнювало благовоління, релігійний екстаз, який відчувають жінки. Спочатку ми збиралися поїхати в Кедарнатх, але Лакшмі виявила бажання відправитися у Васундхару. Інколи в нашому житті трапляються незрозумілі події. Невідомо чому я попросив у Вірендри звичайний костюм і вбрався у нього. Вірендра і Лакшмі дивилися на мене, розкривши від подиву роти. Я навіть узяв пістолет Вірендри, одягнув темні окуляри та почав гладити бороду. Створений мною образ зовсім відрізнявся від того образу, до якого вони звикли. Мене стали долати думки різних святих: то Шанкарачар’ї, то Даянанди Сарасваті, то Будди. В такому вигляді я відправився разом з Вірендрою і Лакшмі до храму Бадрінатха. Вірендра і Лакшмі увійшли всередину, я ж залишився чекати їх біля входу, повністю занурений у свої думки. Це місто зруйнувало мої надії. Я сподівався отримати тут щось цінне, а замість цього, навпаки – загубив. Раніше я завжди відчував до цього міста неймовірну повагу і трепетні почуття. Але тепер я був повністю розчарований. Розчарування в духовності Бадрінатха було для мене великим ударом. Через деякий час повернулася Лакшмі. В руках у неї був прасад. А Вірендра вже шукав мене. Невідомо, що на мене найшло в той момент, але я навіть не захотів взяти прасад.

Моя гордість завжди захищала мене. І того дня я поводився, як справжній егоїст. Бо в той момент мій настрій був далеко від ідеального. Я почав ненавидіти божества і їхні зображення. Через деякий час ми прийшли до печери Мауні Баби, але я не захотів з ним зустрічатися, і своїм друзям не дозволив цього. Там був досить великий натовп.  Але ми не зустрічалися з відлюдником, а відправилися назад у Васундхару. Ми дійшли до злиття річок Алакнанди та Сарасваті. Попереду був великий водоспад. З усіх боків лежав сніг. Ми сіли поряд з деякими іншими туристами.

Люди обговорювали легенди, пов'язані з братами Панданами. Я дивився на Вірендру і він теж намагався дивитися на мене. Бризки летіли від водоспаду і від них наш одяг повністю промок. Потім ми втрьох пішли далі. Попереду була засніжена галявина. Можна було побачити сотні маленьких струмочків, які витікали зі снігів, що танули. Ми продовжували йти вперед. Тут природа вражала нас своєю красою. Раптом ми побачили йога, який сидів на скелі. Він покликав мене на ім'я і підняв руку на знак привітання. Ми втрьох наблизилися до Баби та шанобливо з ним привіталися. У нього було дуже міцне і сильне тіло, у вухах бовталися сережки, волосся було дуже довге та обрамляло його обличчя, опускаючись на плечі. Шкіра була досить смуглою, а лоб - високий. Він привітно посміхався, але губи його були зімкнуті. Він був повністю оголеним. Ми зупинилися прямо перед ним.

“Як мені звертатися до тебе?” – запитав він, – “Чи можу я покликати душу, що відпочиває у храмі твого тіла? Адже зараз не можна сказати, що б ти перебував тільки в тілі, або тільки в душі. Зовнішнє та внутрішнє створені один для одного. Гори нічого не говорять, але допомагають проявитися непроявленому. Річки нічого не кажуть, але залишають нам своє послання. Так Сонце і Місяць приходять для того, щоби щось дати нам. Вони завжди дають, а не забирають.” 

“Подивись на Вірендру і Лакшмі. Вони йдуть своїм власним шляхом. Вони прийшли, щоб щось дати тобі, бо вони нічого не можуть у тебе взяти. Але ти йдеш уперед і постійно оглядаєшся. Хіба Бадрінатх – це щось живе? Це місто, створене з каміння, символ чистоти та духовності. Але життя в це мертве місто вдихають люди, твоя і моя віра. І саме ця віра потім вказує нам шлях, охороняє нас на цьому шляху. Саме так розвивалися цивілізація і культура. Саме так була одухотворена матерія. Те, що приємно душі чи серцю, стає любов'ю. Саме в любові полягає насолода, це і є Бог, це і є співчуття. Кожен бачить Бадрінатх саме таким, яким хоче його бачити.”

“Ще вчора Бадрінатх був місцем щирого паломництва, символом віри та духовності, джерелом натхнення для тих, хто стоїть на шляху духовного розвитку. Тут жили святі відлюдники та прославлені йоги. Колись і кіннари, і гандхарви з'являлися тут, щоб подивитися на цих воїнів духу. А сьогодні Бадрінатх став просто розважальним центром. Раніше тут сиділи відлюдники та практикували аскезу, а сьогодні бізнесмени від релігії заробляють тут свої гроші. Люди минулого запалювали тут світильники надії, співали чудові пісні, а сьогодні вони висловлюють свої почуття тим, що підносять храмам щедрі приношення. Те, що вчора було величчю духу, сьогодні стало проявом державності. Вільне начало закували в кайдани законів і правил. В минулі часи не було різниці між багатими та бідними послідовниками істини. А сьогодні багаті здійснюють релігійні обряди, а бідні дивляться на них з подивом. Якщо хтось надто довго затримується у храмі, то його починають виштовхувати до виходу. Так, час змінив навіть великий Бадрінатх. Тисячі відлюдників, такі, як я сам, сьогодні вже не можуть жити в Бадрінатсі. Сьогодні життя пішло з Бадрінатху. Адже справжній Бадрінатх був у печерах відлюдників, які підтримували його дух протягом сотень років.”

“Сьогодні духовність продається, як і всякий інший товар. Сьогодні без грошей людина не може прийти до Бога у храм або отримати прасад. Сьогодні без грошей неможливо наблизитися до Бога. І що ж ти хочеш сьогодні знайти в Бадрінатсі? Тут нічого не залишилося від того, що було раніше. Навіть наречені продаються. Продається все, навіть те, що говорили боги.” 

Це був йогі Сундарнатх, тіло його здавалося смуглим, а зсередини випромінювалася краса. Це – один з найвеличніших йогів Уттаракханда. Ми втрьох сиділи поряд з ним зранку і до пізнього вечора, на тій самій скелі, де сидів і він сам. Повз нас проходили паломники, але чомусь ніхто не міг нас побачити, всупереч тому, що ми сиділи на очах. Цей йог говорив багато про що, пояснював нам багато речей. Він поділився з нами крупицями безцінного знання. Триста п'ятдесят років тому він був настоятелем монастиря в Південній Індії. І ось якось він, не сказавши нікому ні слова, втік з цього монастиря. А сьогодні він – один з найдивовижніших людей, прославлених у Гімалаях, і його можна часто побачити в Бадрінатсі. Раніше він мешкав у храмі Бадрінатха, а тепер більше блукає горами. Щоночі він приходить у храм, а іноді залишається ночувати біля храмових воріт. Він каже: “Бадрінатх – це моє життя, яким би він не став сьогодні. Коли я блукав у пітьмах, Бадрінатх вказав мені шлях до світла. Коли я гинув, він врятував мене. Тому Бадрінатх – у кожній клітині мого тіла. І я теж повністю належу Бадрінатху.”

Моє его більше не існувало, воно розбилося, як скляна посудина. Отже, йог Сундарнатх Джи ще ближче познайомив мене з філософією адвайти. Вірендра та Лакшмі попросили у нього благословення. Вони хотіли, щоб благословили їхнє майбутнє потомство. Він поклав руку на голову Лакшмі та сказав: “Ти – символ краси. Ти пізнала свій внутрішній світ. Адже зовнішній світ не вічний. Ти дозволила квітці лотоса розцвісти. Дивись, його аромат поширився по всьому світу. Невідомо, як багато самотніх мандрівників буде залучено цим ароматом. Твій внесок у цю спільну справу неможливо переоцінити. Не варто дивитися в минуле. Ось перед тобою стоїть Вірендра. Подивись, паростки любові можуть розцвісти в будь-якому серці. Це може бути любов до людини, або до Бога. Людина звикла ділити свою любов, а божественна любов не знає кордонів.” 

“Де б не знаходилася людина, минуле не залишає її. Адже час не стоїть на місці. Людина також знаходиться під впливом різних планет, під впливом різних планет знаходиться її народження і смерть. Планети та зірки впливають на те, що відбувається у світі. Адже те, що відбувається в космосі, може вплинути на все, що відбувається на Землі, впливати на всіх її мешканців: на живу і неживу природу. Але також існує і зворотний зв'язок: все, що відбувається на Землі, впливає на космічні процеси.Час задає напрям тому, що відбувається. Існує якась наперед визначеність, але є і простір варіантів. Сьогодні ми знаходимося в певній точці, але майбутнє безмежне.”

“Вірендра! Разом з тобою знаходиться Лакшмі, яка є втіленням життєвої розкоші. Людина живе відповідно до дарів, які дає їй природа. Є причина і наслідок, саме вони визначають розвиток подій.”

І так він продовжував говорити, проте Сонце хилилося до заходу. Гірські вершини попрощалися з Сонцем, не втрачаючи надії знову побачити його наступного ранку. На той час прийшов Авадхут Джи, а я почав відчувати сильний голод. Тоді Сундарнатх Джи відвів мене у свою печеру. Він дав нам поїсти якесь листя.

Пройшло досить багато часу, поки ми змогли досягти Бадрінатха. Місто вже спало. Я попрямував у свою кімнату, а разом зі мною – Махарадж. Лакшмі дала йому фруктів і горіхів кеш'ю. Я і Баба трохи поїли горіхів кеш'ю, а потім пішли у бік величезного храму. Подружжя ми залишили відпочивати. Річка Алакнанда привітно дзюрчала. В нічній тиші її журчання досягало гір і поверталося. До цього я не був близько знайомий з Авадхутом Джи. Його духовні практики як зазвичай проходили у воді. Я теж пішов з ним і сів посеред вод річки Алакнанди. В якийсь момент від холоду я вже не міг відчути тіла, його температура почала стрімко падати. Проте через деякий час тіло знову повернулося у свій початковий стан. Температура тіла зрівнялася з температурою води. Авадхут Баба зробив осторонь запруду з дощок і каміння. Там вода була спокійна, і він сидів посеред цієї запруди. В тому місці глибина річки досягала п'яти футів. Він пояснив мені, як зробити так, щоб тиск власного тіла був більший, чим тиск річкового потоку. Пояснив, як поступово органи тіла під водою перетворюються на ніщо, в порожнечу, але при цьому потік енергії збільшується. Потім необхідно затримати апану в області сонячного сплетіння. Тоді температура всього тіла вирівнюється. Потім людина за допомогою чакрасани підвищує тиск у власному тілі, і завдяки цій практиці відразу ж занурюється в стан самадхі. Це – прекрасний стан, коли час ніби завмирає, а тіло перебуває у воді. Звичайно, і за допомогою медитації можна позбутися всіх емоцій, але такий стан не триває довго.

До ранку ми обидва сиділи у воді. Потім ми встали, дійшли до Гарбха Кунда і зробили там омовіння. Потім ми повернулися. До того часу наші супутники теж були готові. Ми вирушили до храму Бадрі Вішал. Цього дня я не був розсіяний, як напередодні. Я перебував у храмі у повному благоговінні. Сьогодні нас ніхто не відволікав. Головний управитель храму вітав нас з великою повагою і провів у головний боковий вівтар храму. Перед нами розгорталася історія, ткалося полотно маї, причин і наслідків. Здавалося, що стіни храму тремтіли від безмовних слів. Головна статуя храму, увішана дорогоцінностями та квітковими гірляндами, наче казала нам, що все, що на ній одягнене, все це – мая, ілюзія. Але вона є господарем цієї ілюзії, хоч і перебуває в ній. Що вже говорити про людину, яка з самого початку є сином ілюзії? “Однак, я,” – каже нам статуя, – “Господар маї, господар ілюзії, її чоловік. Я не можу її залишити. Але людина, будучи її сином, все-таки може її відкинути. Однак, вона хоче подібно до мене, стати господарем маї. Якщо людина спробує обмежитися тим, що було дано їй від народження, то можна сказати, що в цьому житті вона досягла успіху. Але людина завжди стрімко біжить кудись, і одного разу вона отримає смертельний удар та впаде. Хоча зустрічаються й такі дивовижні особистості, які навіть після нищівних ударів долі знову встають на ноги та йдуть вперед. Але вони все одно не можуть знайти того, що шукають. Вони не знаходять ні ілюзію, ні Бога.”

“Раніше людина йшла, але її розум залишався у спокої, тепер же і сама людина, і її розум біжать стрімголов вперед. Розум неспокійний за своєю природою, але сучасна людина теж стала неспокійною. Вони не намагаються зупинити один одного. Якщо людина впала, то її розум підштовхує її до подальшого падіння. Адже якщо людина позбавляється своєї внутрішньої сили, то в неї опускаються руки. Все стає для неї чужим.”

“Тепер же сучасна людина зі мною чинить так само. Вона вже не вважає мене об’єктом поклоніння чи символом духовності. Вона вважає мене прекрасним джерелом доходу. Якщо завдяки мені вона отримує дохід, то прикрашає мене понад будь-яку міру, а в протилежному випадку – віддає власній долі.”

“І я теж став точно таким, яким мене хоче бачити людина. Всі люблять мене, і я належу всім. Однак, я ні до кого не відчуваю, ні любові, ні ненависті. Для шукача істини я – втілення вселенського знання, для йога або послідовника веданти, я – символ звільнення, для людини, яка женеться за мирськими благами – я той, хто їх розподіляє. Я стаю саме таким, яким мене хоче бачити людина. Я для неї можу бути паном чи другом. Можу бути чоловіком, дружиною, сином чи дочкою, батьком чи матір'ю. Бо я – це все суще, я присутній у всіх цих проявах. Все народжується з мене, і все в мені зникає. Я і той, хто діє, і той, хто насолоджується і споглядає. Адже я – господар маї, великої ілюзії, а весь проявлений світ – це її гра. А людина – це всього лише квітка, яка розцвіла в цьому світі, завдяки своїм заслугам у минулих втіленнях, проявлена ​​форма власної карми.”

“Як тільки людина досягає свого найвищого розквіту, вона відразу починає в'янути. І вся її метушня, весь її біг з ранку і до пізнього вечора спрямований на те, щоб ця квітка не засохнула передчасно і не впала б з гілки, щоб потім бути розтоптаною безжальними ногами перехожих. Однак, цей безкінечний бік потрібно зупинити. Необхідно дати відпочинок розуму. Коли людина зрештою перестане бігти невідомо куди, то вона відчує, куди рухається природа, відчує що вона завжди знаходиться в її обіймах, усвідомить свою справжню природу. І після того, як вона все це усвідомить, вона буде задовольнятися саме тим, що було даровано їй природою.”