Глава 7. Ашваттхама

У всьому нашому величезному світі вважається, що людина знаходиться на вищому ступені творіння. Адже навіть божества для того, щоб досягнути свого божественного стану, приймали людський образ. Народження в тілі людини досягається тільки завдяки сприятливій кармі.

Коли людина втомлюється від обставин свого життя, від кайданів, якими нагороджує її суспільство, вона починає прагнути до того, щоб розгадати секрет творчої сили природи. І тоді на її шляху обов'язково зустрінуться просвітлені люди, які вказують їй правильний напрям. Шлях людини не припиняється ніколи. Відпочиває тільки тіло. Коли людна досягає останнього рубежу, то фізичне тіло припиняє своє існування, а душа шукає нове тіло для наступного втілення. Смерть і до мене хотіла наблизитися, але я постійно знаходився на шляху, і вона не встигала за мною. Вона говорила мені: “Я не з тих коханих, які будуть постійно чекати. Але ти, Капіл, пішов зі світу подвійності у світ цілісності, а туди я не можу проникнути.”

Вона прийшла за тим, щоб забрати цінну для неї річ. Дивилася не на моє тіло, а на мене, на мою істинну сутність, яку вона любила. Але що вона могла взяти? Вже тоді я був ніби відокремлений від свого тіла, і вона не розуміла, що їй робити. Вона не могла виконати свій обов’язок. Смерть – це не чоловік і не жінка, це – напрям руху, зміни.

“Я не хочу, щоб ти знову борсався у хвилях цього матеріального світу. Я дам тобі відпочинок, останній прихисток. Я не ставлю ніяких запитань, і моя любов непорушна. Хоча я приношу з собою великі зміни, але за своєю природою я відрізняюся крайньою вірністю. Капіл, віддай своє фізичне тіло світу матерії! Йдемо зі мною, і там ти зможеш відпочити та насолодитися тонким світом. Скільки ти ще будеш поневірятися всесвітом у повній самотності?” – саме так говорила вона мені, прагнучи мене отримати. Вона завжди кудись поспішала, дивилася то на моє тіло, то на мене. В той момент прийшли й інші святі відлюдники. Побачивши її нетерплячість, посміхнулися. Адже вона – сама по собі звістка, вона звикла занурювати живі істоти у глибокий сон. Всі живі істоти стають її здобиччю. Вона полює на всіх і всіх любить. Але всі, подумавши про неї, жахаються. І що вони тільки не роблять, щоб забути про її існування! Але є межа і її всемогутності, як в тій ситуації, про яку я зараз розповідаю.

Вона визнала свою поразку і збиралася йти зі словами: “Боюся я вас, просвітлених відлюдників! Адже ваші бажання втілюються, а бажання – це смерть! Що робити в такій парадоксальній ситуації? Адже ви в будь-який час можете увійти в тіло та покинути його. Адже немає тепер різниці між вами та мною, а хіба я можу вбити саму себе? Адже моя задача в тому, щоб звільнити істинне “я” від тіла для того, щоб істинне “я” продовжувало виконувати свій обов'язок. Але ваше “я” вже і так звільнилося! Мені нікого брати з собою.”

Так вона і не змогла мене забрати, бо я вже давно занурився в море цілісності, в море адвайти. Яку насолоду відчуває та людина, яка, померши, продовжує жити! Тут вже немає місця смерті. Це розчинення, подібно до того, як ріки розчиняються в океані вічного та безмежного блаженства. Там вже немає ніяких обмежень, немає останнього рубежу, немає смерті, тільки вічний потік.

Тому я кажу: “Помри, зникни, розчинись, як зникають ріки, як випаровуються краплі води. Крапля розчиняється в океані, але не помирає.”

Смерть хоче принести зміни, а я хочу пливти у вічному потоці. Вона хоче обійняти мене, а я хочу стати частиною безмежного океану. Адже я завжди був мандрівником, і завжди буду йти вперед. Тому мені не потрібен той останній притулок, яким вона спокушає, адже я люблю грати у хвилях вічності. А там немає ніяких берегів. Тому смерті доведеться піти в інше місце.

Моя ціль – це вічне, непорушне, безмежне. На моєму шляху немає зупинок. Життя – цей той шлях, а я – мандрівник. Я вільний та безсмертний, не народжуюся, і не помираю. У мене немає прив'язаностей та антипатій. Я – не мистецтво, яке ми називаємо творчою силою, і я не остання границя. Так, колись я нею був, але не тепер. Я тепер той, ким я є.

Тепер немає ні творчої сили, ні останньої границі. Зостався тільки я сам. Смерть намагалася поставити мені запитання, але я, замість відповіді, знову увійшов у своє фізичне тіло для того, щоб розчинитися в потоці вічного океану.

На прохання Пахарі Баби

Я проводив зимові делійські дні разом з Пахарі Бабою та Сарасваті Гірі на пагорбі, який розміщений між Моті Баг та Шастрі Нікетаном. Тоді там був невеликий храм Шиви, який зараз значно виріс.

Пахарі Баба почав розмову про святих з Гуджарата, які живуть на берегах річки Нармади. Ми ніби почули солодкі звуки, які видають хвилі цієї річки.

І ось якось ми туди відправилися. До берегів ріки Нармади, де є святі місця, присвячені Шиві й де можна зустріти багато справжніх відлюдників. Історії про цих відлюдників широко відомі. Йдучи вздовж берегу річки, ми дійшли до густих заростей. З цими місцями асоціювалися розповіді про племена народності бхілів. Ліс був дуже густий, і навіть вдень в ньому було так темно, що здавалося, настала ніч. Пахарі Баба вже бував в цьому лісі та був знайомий зі звичаями Бхілів. Вони часто грабували відлюдників, які проходили тут,  вони не розбиралися, хто перед ними: свята людина чи простий господар. Але вони ніколи не грабували племена циган-кочівників, які часто проїжджали тут зі своїм скарбом.

І на мені, і на Пахарі Бабі з одягу була всього лише одна накидка. Вночі бхіли побачили нас і почали кричати: “У-у-у”, видаючи при цьому свистячі звуки. Ми зупинилися. Потім Пахарі Баба сказав мені: “Продовжуй йти!” З майна у кожного з нас було по мішку, де ми тримали священний попіл та цілющі листя дерева нім. Бхіли продовжували кричати та йшли за нами слідом. Вже через деякий час ми були зі всіх боків оточені сотнями бхілів. Вони були озброєні списами, луками та стрілами. Вони схопили нас і забрали наші мішки, але коли побачили в них попіл та зелені листя, то зі здивуванням на нас витріщилися. Потім, порадившись, вони зав'язали мішки та відвели нас у своє село. Всередині хижини вони посадили нас з великою шаною та розпалили жаровню. Потім принесли коржики з якоїсь трави та лісовий мед, як гостинець. Ми трішки з’їли самі, а решту роздали місцевим мешканцям як прасад. Вони були дуже задоволені.

Потім ці люди побудували для нас хижини з гілок, трав та квітів. Багато днів та ночей вони прислуговували нам, доглядали, як за найдорожчими гостями. Хоч вони й були дикунами, але у них була власна культура, власні звичаї та закони. І ніхто з них не порушував ці закони. Вони беззаперечно підкорялися старості села, поклоняючись йому, як божеству. Але по-справжньому вони поклонялися богу Шиві. Цілий день вони бродили лісом у пошуках здобичі. Інколи грабували мандрівників, вбивали тварин. Але, повторюю, у них була власна культура. Вранці та ввечері відвідати нас приходили сотні бхілів. Інколи вони співали та танцювали безперервно всю ніч. Коли у них були особливі дні утримання, то в ці дні вони зовсім нічого не робили. Багато з них були одягнені в ті речі, які вони відібрали в мандрівників, але решта бхілів були прикриті пов'язками з трави та листя. Навіть жінки одягалися подібним чином, прикриваючи своє тіло тільки нижче пояса. Щодня я бачив серед бхілів особливу людину. Його очі сяяли незвичним вогнем. Він жив серед дикунів, але був багато вищим за зростом. Він завжди був одягнений у жовтий одяг. Як тільки я збирався про щось його запитати, він відразу ж йшов. Так минуло багато днів. Ми безперешкодно бродили лісом і вже добре його вивчили, та й усі бхіли познайомилися з нами. Ми також дізналися, як живуть ці племена.

Якось ми відпочивали у храмі Сульпанешвар Махадев, коли я знову побачив ту дивну людину. Вона була молода, кінчики його вусів були підкручені догори, а великі очі ніби метали блискавки. Він здавався таким дивовижним, ніжним та спокійним, але володів твердим характером. На голові в нього був жовтий тюрбан, який повністю прикривав лоб. Коли я став розповідати про нього Пахарі Бабі, то, напевно, він зрозумів мої слова, бо нагородив нас надзвичайною чарівною посмішкою.

Потім молодик став і пішов, а ми послідували за ним. До нас приєдналася і група бхілів. Коли цей богатир піднявся сходинками храму, він подивився на нас і дуже ввічливо та шанобливо попросив нас повернутися. Тоді я пішов до нього, доторкнувся до його ніг і сказав: “Ким би ви не були, я хочу знати ваше ім'я! Ваше божественне тіло та високий лоб говорять про те, що ви – не наш сучасник. Зі всією щирою шаною припадаю до ваших ніг і прошу вас відкрити свою таємницю. Я вже зрозумів, хто ви, але хочу переконатися у правильності своїх припущень.” Почувши мої слова, бхіли дуже захвилювалися. Вони витягнули луки та стріли, приготувалися до нападу. Піднявся шум. Напевно вони подумали, що я образив їхнього героя. Адже вони схилялися перед ним.

Але ця велика людина зупинила бхілів. Він обійняв мене і поцілував так, як міг би батько поцілувати улюбленого сина.

“Капіл, я – Ашваттхама, син вчителя Дроначар’ї. Я брав участь у великій битві, описаній в Махабхараті, був полководцем. Але все це в минулому, а сьогодні я живу тут серед бхілів та поклоняюся Сульпанешвар Махадеву. Інколи відправляюся в Гімалаї, щоб зустрітися з Кріпачар’єю та Відуром. А тут, серед бхілів, час для мене зупинився, хоча я і йду попереду часу. Інколи Відур та Кріпачар’я самі приходять сюди й ці місця перетворюються в Гімалаї. Інколи мене відвідує й Горакхнатх, і тоді ми воскресаємо минуле та розчиняємося в ньому. Ми не втікаємо від життя, і життя не може втекти від нас. Ми уклали угоду один з одним.”

“Що було з нами вчора, що відбувається сьогодні? І що трапиться з нами завтра? Я знаю все про ці стани. Але, навіть знаючи все це, я нічого не можу зробити. Бо сьогодні я вже не той, що був вчора.”

Ашваттхама зняв тюрбан з голови, і на його лобі серед кучерів виднівся помітний дивний шрам, ніби його голову колись розрубали надвоє. Раптом його обличчя освітилося дивовижним світлом, яке виходило прямо з цього шраму. Світло було таке яскраве, що дивитися на нього було боляче. Він глибоко занурився в минуле і сказав: “Всі мої військові таланти пішли з цієї рани на лобі. Там раніше була чарівна дорогоцінність. Але я втратив її та втратив все решту. Я втратив славу, багатство та владу, але мій дар безсмертя залишився зі мною. Адже я отримав його завдяки йозі. І цей дар у мене ніхто не зміг забрати: ні брати Пандави, ні Крішна. А мої товариші покидали мене вже незчисленну кількість разів.”

“Коли я бачу, що мої колишні товариші народилися в тілі тварин, птахів та плазунів, то думаю про людське безсилля. Коли людина з'являється на світ, то думає, що у неї вийде зробити щось видатне. Але, отримавши людське тіло, вона робить такі вчинки, що потім їй доводиться втілюватися в тілі тварин, плазунів та комах. І з цього порочного кола не вирватися. А я залишаюся, і нічого зі мною не трапляється. Я живу тут і поклоняюся Шиві. Я знаю, що час битв Махабхарати минув вже більш як п'ять тисяч років тому, але для мене все трапилося ніби вчора.”

Ми залишалися в товаристві цього божественного героя з минулого цілих пів року. Інколи здійснювали довгі прогулянки, ніби були самими звичайними людьми, але нічого особливо нас не вражало.

Я і не помітив, як минули ці шість місяців. Якось ця велика людина поцілувала мене в лоб, благословила Пахарі Бабу, поклавши йому руку на лоб, та зникла. До цього він сказав нам, щоб ми продовжували свій шлях. Ми так і зробили, і через деякий час прийшли на берег ріки Нармади. Дорогою ми зустріли ще одного святого, який був дуже молодий, і вранці ми втрьох відправилися здійснювати омовіння. Ми розклали свої речі біля каменів. Сонце припікало. Ми все ще готувалися до омовіння, як раптом казна-звідки зявився величезний товстий змій. Ми вже хотіли втікати, але тут я зупинився. Я став дивитися на змія, він зупинився, подивився на мене, і знову став швидко наближатися. Пахарі Баба втік у річку, а юний відлюдник, Дхармананда, підняв з землі камінь, щоб вдарити змія, але ще раніше, той встиг накинулися на юнака та вкусити його. Юнак впав без свідомості, а змій уповз зовсім недалеко. Він звернувся у клубок на камені неподалік і став за нами спостерігати.

Пахарі Баба зробив все можливе, але не зміг врятувати юнака. Тоді, розсердившись, він направився до змія, щоб вбити йогою Але ще до того, як він замахнувся на змія каменем, змій перетворився в старого відлюдника, який з'єднав руки перед грудьми у пробачному жесті та посміхнувся йому: “Пахарі Баба, не гнівайся! Я – Авадхут Баба з Нармади, терплю і холод, і зливу, і  пекучу спеку, в очікуванні ось цього юнака, Дхармананди. І, зрештою, сьогодні я зробив те, що задумав. Тепер і Дхармананда звільнився від своїх колишніх гріхів і може вільно бродити світом. Нічого не робіть, бо у вас зараз все одно нічого не вийде. Краще відправте його тіло вниз за течією річки. А я піду.” Баба знову перетворився в змія і затаївся в каменях.

Пахарі Баба поклав тіло Дхармананди на човен і перевіз його на інший берег річки. В місті Чхота Удайпур він звернувся до лікарів, а потім і сам з допомогою власного мистецтва, намагався оживити юнака. Тіло юнака три дні лежало на гхаті, неподалік від храму бога Рами. Але зусилля Пахарі Баби не мали успіху. А я чекав його повернення на іншому березі, слухав те, що говорила мені ріка. Щодня приходив Авадхут Баба і приносив мені поїсти. Він часто приповзав у тілі змія, а поруч зі мною перетворювався у відлюдника. Він розповів, що п'ятдесят ротів тому він здійснював аскезу, сидячи під деревом нім в Нармадешварі. Але через Дхармананда йому довелося покинути своє тіло. І відтоді він чекав його приходу, щоб відновити справедливість.

Якось опівдні ми сиділи разом з Бабою, як раптом він сказав: “Дивися, повертається Пахарі Баба, він опускає тіло Дхармананди у води ріки. Піду скоріше, поки риби не з’їли тіло, а ти мою зміїну шкіру теж кинь у річку.” пахарі Баба ще не встиг дійти до мене, а Авадхут Баба вже скинув з себе зміїну шкіру і пішов. Я взяв бездиханного змія та пустив його вниз за течією ріки. Неочікувано я побачив, що тіло Дхармананди, яке пливло хвилями, наповнилося життям, він поплив сам та вибрався на сушу на протилежному березі.

Пахарі Баба відкриши рот від здивування, дивився на те, що відбувається. На тому березі Дхармананда робив фізичні вправи, активізуючи тіло. Тоді я розповів враженому Пахарі Бабі про те, що насправді це Авадхут Баба проник у тіло Дхармананди. Я розповів йому також чому все це трапилося. Однак ця подія ніяк не вплинула на моє бажання продовжувати сій шлях вздовж ріки Нармади. І я пішов далі. А Пахарі Баба направився до храму Акхілешвара, який розміщений на іншому березі. Там здійснював аскези великий йог, Сомварі Баба.

Що ж стосується Авадхута Баби, я знав, що він не зможе залишатися в цих місцях і направиться в Гімалаї, бо тут багато було знайомих з Дхарманандою, і вже чули, що його вкусила змія, від чого він помер. Я попрощався з Пахарі Бабою, пообіцяв знову з ним зустрітися і пішов вздовж ріки. Ріка текла вперед, поспішаючи до далекого моря, я ж хотів подивитися на місце їх злиття.

На шляху ніби почувся голос Ашваттхами: “Життя подібне міражу, чи то життя людини, божества чи ракшаса. Всі вони однаково під владою ілюзій. Людина ж – істота суспільна. І ось їй, знаходячись між життя і смертю, доводиться ще виконувати приписи суспільства. Звісно, життя богів проходить на вищому рівні, а відлюдники, які осягнули істину, занурені в самих себе, перебувають у власній душі. Але і вони інколи піддаються мирським спокусам, адже життя нікому не дає здихнути спокійно. Живій істоті в цьому світі потрібна підтримка, потрібна міцна основа. Саме тому жива душа постійно втілюється то в одному, то в іншому тілі. Коли душа втілюється, мая прагне заплутати її у своїх сітях, а душа прагне волі. Звідси й внутрішня боротьба і всі конфлікти та протиріччя.”

“Людна вважає, що вона – вінець творіння, затіює безкінечні війни, не може зупинитися ні на хвилину. Понад п'ять тисяч років тому відбувалася легендарна битва з епосу ”Махабхарата”, але ж і сьогодні війни не припиняються. те, що хтось виграє в цих битвах, а хтось програє – ілюзія. В цих битвах немає ні переможців, ні переможених, бо все це – Він, все перебуває в Ньому, а люди – лише Його знаряддя. І цей колообіг: вчора, сьогодні, завтра, продовжується вічно. Я спостерігаю за тим, що відбувається, вже багато віків, за цією грою Бога, лілою. Немає більше різниці між вчорашнім та сьогоднішнім днем, адже закон карми зв'язує воєдино причину та наслідок. Це – два прояви однієї й тієї ж реальності.”

Так я і йшов, занурений у себе, вбивши себе в самому собі, вздовж берегу ріки Нармади. Йшов до своєї цілі, згадуючи слова Ашваттхами.