Глава 3. В колообігу життя

Фантазії та мрії – це не життя, але вони допомагають нам на життєвому шляху. Надія – не ціль, але шлях до цієї цілі. Відчай – це не поразка, але він може зовсім згубити людину. Віра – це ще не перемога, але вона дає сили здійснювати все те, що необхідно. І людина обертається в цьому колообігу.

Якщо людина тільки споживає та живе тільки матеріальними інтересами згідно зі своєю минулою кармою, то таким чином, вона створює собі нову карму. Самій людині нічого для цього не потрібно робити спеціально, все за неї робить велика сила тяжіння, а людина є лише пішаком в її грі.

Інколи людина отримує нагороду за минулі заслуги, тоді вищі сили штовхають її на шлях духовного розвитку. Вони створюють в її житті такі ситуації, що вона просто змушена це зробити чи посилають їй прозріння. Я можу назвати себе одним із цих щасливих людей. Мені пощастило, що обставини мого життя штовхнули мене на духовний шлях. Адже людина – раб життєвих обставин. Вона насолоджується зручностями та найновішими досягненнями, оплутана сітями соціальних забобонів, з ранку до вечора зайнята різними справами, щоб задовольнити свої матеріальні потреби. Адже ми живемо у вік атомної енергії. Штучність стала нашим кумиром. Ми все далі й далі віддаляємося від природи. Але істина, яка присутня в будь-якій свідомості, завжди жива і знаходиться в основі всього. Бо істина – це і є саме життя. Немає ніякого руху поза межами істини. А без руху немає життя.

Виконуючи наказ свого Учителя, я відправився в дорогу, відмовившись від матеріального. Я почав мандрувати світом, який подібний величезному та прекрасному саду – але інколи мені не вистачало сучасних зручностей. Нарешті я зміг приборкати свій розум, він став допомагати мені в моїх духовних пошуках. Я наносив на лоб священний попіл та мандрував горами в легкому одязі, завернувшись в шкуру оленя. Я минув Мансаровар, Сахастратал, Кхафтар Лек, Деві Кунд, Госаї Кунд. Мені приходилося інколи виходити з лісу та спілкуватися з місцевими мешканцями. Однак через деякий час мій розум став дивно збуджений. Його мучили спогади минулого.

Моє минуле раптом постало переді мною, як живе. Всі події, які коли-небудь траплялися зі мною, по черзі проносилися у моїх думках. Адже тут на кожній вулиці була написана моя історія, і я був просто змушений читати цю книгу. Людина, яка вчора проводила життя в розкоші, сьогодні йде дорогою пішки босими ногами. Поневолі згадувалося життя в суспільстві, минуле оточувало мене, і це стало для мене своєрідним випробуванням. З того моменту, як я лежав в банановому гаю, обмазаний попелом та нерухомий, як пітон, у мене не було можливості подумати про минуле. А сьогодні різні думки самі приходили до мене. Яка велика різниця між моїм минулим та теперішнім! Людина живе, потім помирає, і в момент смерті всі її спогади зникають разом з нею. Але коли розум мертвий, а потім знову пробуджується, то всі картини минулого постають в умі в первинній свіжості, ніби все це відбувається в теперішньому. Але зараз все змінилося.

Зір та розум стояли на різних берегах, а я стояв між ними. За всі ці образи не варто було чіплятися. Моїм розумом почало повільно оволодівати хвилювання. Я йшов узбіччям нещодавно побудованої дороги й не розумів – що мені робити? Я не мав уяви, як зможу справитися із завданням, яке поручив мені Вчитель. На новому етапі мого життєвого шляху це завдання здавалося мені нездійсненим. Гроші, гроші, де дістати гроші? Зрештою чому Вчитель послав мене роздобути так багато грошей? Якби він попросив мене зробити це до того, як я прийняв санньясу. До того, як я пішов від світу, я зміг би дістати для нього сотні тисяч, але в моєму сьогоднішньому статусі це уявлялось нереальним. Все моє багатство залишилося в минулому. Чому ж сьогодні Вчителю знадобилася така велика кількість грошей? Чому він сказав: “Візьми цей мішок та повертайся, наповнивши його грошима. У тебе є родичі в королівській сім'ї, для тебе це завдання не буде складним.” 

Я пішов від Вчителя здивований, навіщо він дав мені таке важке завдання? У нього виникла неочікувана необхідність у великих коштах? Звідки ж мені їх взяти? Я не можу звернутися до сім'ї та друзів, адже я покинув роботу, а власність пожертвував університету і на потреби вдів. Хіба тепер я можу піти та попросити грошей? Всі будуть наді мною сміятися.

В цих роздумах я підійшов до Біргаджу. Там, зупинився в монастирі Алакхія і провів два дні з Пурі Джи Махараджем. На третій день одна свята людина порадила мені йти в монастир Арерадж. Я дізнався дорогу та відправився туди. Це величезний монастир, пов'язаний з давньою історією – справжній духовний центр. Настоятель монастиря був видатною людиною. Яким він був прекрасним, яке світло випромінювалося від його обличчя! Він служив і духовності, і суспільству. Він побудував школи, коледжі та лікарні для бідних.

Я прийшов в Арерадж, загорнутий в оленячу шкуру. На плечі моєму висів мішок, теж зроблений зі шкури оленя. Вчитель дав мені цей мішок, і саме його я  повинен був наповнити грошима. Я був неймовірно здивований, коли настоятель зустрів мене з розпростертими обіймами. Ніби він наперед знав про мій прихід. Для мене ставлення настоятеля виявилося приємним сюрпризом. Він поводився зі мною як давній знайомий. Ми разом сиділи, разом їли. Настоятель представив мене тим, хто був у монастирі. Вечорами він сам проводив службу. Він повністю занурювався в служіння Шиві, коли вечорами осипав його статую квітами лотосу. Я назавжди запам'ятав це прекрасне видовище – здавалося, ніби сам бог Вішну вітає Шиву квітами. Якраз в цей самий час щодня невідомо звідки приходив один йог. Він грав на барабанчику-дамару та танцював руйнівний танець Шиви. Як тільки служба закінчувалася йог відразу йшов. Так я прожив декілька днів під покровом благословінь Шиви, поки якось мене не прикликав настоятель. Він велів, щоб я передав йому свій мішок. Через пару днів він мені його повернув. Я побачив, що мішок повністю заповнений індійськими та непальськими грошима. Настоятель покликав водія, ми з настоятелем сіли в Мерседес. Я був надзвичайно здивований.

Машина їхала незнайомою дорогою. Через кілька годин ми пересікли границю Непалу. Машина зупинилася в Бірганджі, перед монастирем Алакхія. Тоді настоятель звертаючись до мене, сказав: “Йди, Капіле, твій гуру Харі Баба чекає тебе в монастирі. Віддай йому мішок та повертайся, я буду тебе тут чекати.”

Я в здивуванні дивився то на настоятеля, то на ворота монастиря. Потім я вийшов з машини, зайшов в монастир, і дійсно побачив там свого гуру, який тихо сидів в стороні одягнений у звичайний одяг. В той час вже почалося паломництво до храму Пашупатінатх, при монастирі жило близько двохсот п'ятдесят садху-паломників.  Хтось курив трубку, хтось наспівував гімни. І з ними був Харі Баба. Побачивши мене, він почав посміхатися. Було близько дванадцята година дня. Я підійшов до нього. поклонився та поклав мішок до його ніг. Деякі з відлюдників почали говорити, що я вітав його не за правилами, але, коли ми вітали один одного, я відчув, як вітають одна одну наші душі. Витягнувши з мішка двадцять п'ять рупій, і повертаючи мені мішок, він  сказав: “Мені ці гроші не потрібні. Йди, настоятель чекає на тебе.” Я опустив мішок на землю та відповів: “Мені теж не потрібні гроші, достатньо вашого благословення. Віддайте мені тільки цей мішок.” Але Харі Баба не захотів брати гроші. Я так і стояв навпроти нього. Тоді він замовив їжу на всіх паломників, які знаходилися у храмі, решту грошей розділив між мандрівниками. Він велів мені по дорозі зустрітися в печері з Гуру Джи.

Я вийшов з монастиря. Настоятель все ще чекав мене в машині. Я попросив пробачення у нього за те, що сильно затримався, і сів в машину. Настоятель сидів з дуже спокійним та умиротвореним виглядом та тихенько посміхався. Недалеко від Бірганджа є ставок. Біля цього ставка один землевласник нещодавно побудував храм, присвячений Рамі. Він був давнім знайомим настоятеля. В його домі ми зупинилися поїсти, помитися та відпочити.

Настоятель став збиратися у зворотній шлях, а я попросив його дозволу йти пішки в бік Хітаура. Коли я відправився в дорогу почався дощ. А потім справжня буря. Ніч повільно насувалася. Близько опівночі я досягнув місця біля печери на березі ріки Нараяні. Щоб потрапити до печери, необхідно було перейти на інший бік. Ріка вийшла з берегів. Вода бурлила. Я йшов вздовж берегу, намагаючись перебратися на інший бік, але скоро зрозумів, що це неможливо.

Я зупинився там, де, здавалося, вода не була такою глибокою, але засумнівався – чи зможу переправитися? І раптом мене наче підняла у повітря якась сила. Вона перенесла мене на інший берег, і я опинився в лісі. Мене зі всіх боків оточувала темрява. По пагорбу вилася помітна стежинка. Шум дощу зливався з шумом ріки. Вдалині виднілося неясне світло, ніби там горів одинокий світильник. Я пішов на світло. Скоро я побачив тінь, яка нерухомо сиділа біля скелі. Саме звідти випромінювалося світло. Це був Аватар Баба. Коли я наблизився, то побачив, що від худого як скелет тіла випромінюється дивовижне сяйво, яке освітлює все навколо. Я обійшов його і потрапив в печеру, доторкнувся до землі руками, вітаючи її.

Ця ніч періоду дощів була прекрасна. Інколи здалеку доносилися крики тварин та нічних птахів. Ріка ніжно наспівувала свою одвічну пісню. Інколи небо прорізали спалахи блискавки. Поступово природа заспокоїлася, в ній відчувався новий рух, і накінець Баба розплющив очі. Це були очі глибокі, як море, вони сяяли, наче палаючі вуглики. Він почав говорити, і в його голосі можна було почути любов та ніжність, схожі на те відчуття, що мати відчуває до своєї дитини: “Синку! Ти дещо затримався. Але все одно не треба було так ризикувати своїм життям, адже могло трапитися все, що завгодно. Не слід використовувати надприродні здібності без потреби. А я ж побачив тебе в цій складній ситуації цілком випадково. Бачив, як ти ходив берегом ріки, то вгору, то вниз. Хіба була якась необхідність пересікати ріку в цей паводок? Міг би зупинитися в якійсь іншій печері на цьому боці.”

Що я міг відповісти на ці слова святого? Я ні про що не знав, просто йшов вперед своїм шляхом. Хто переніс мене на інший берег ріки? Що зі мною відбулося? Оскільки я не міг нічого зрозуміти, то просто сидів і мовчав.

Аватар Баба зайшов в печеру. Він дав мені одяг, щоб я зміг змінити той, який промок. Дав фруктів та кашу кхічрі – поїсти. Поступово буря затихла. Я поїв та сів біля нього. А він тим часом вже приготував мені зручну постіль. Я заснув дуже швидко, а наступного ранку встав досить пізно.

Дощ вже повністю перестав. Було зовсім не схоже на те, що вночі була буря. Від неї не залишилося ані сліду. Однак ріка все ще не ввійшла у своє звичне гирло. Я озирнувся. Аватара Баби ніде не було. Я відправився до струмка, здійснив омовіння та поправ одяг. Потім я сів на камінь і почав споглядати навколишню красу.

Незабаром я побачив двох йогів, які наближалися. Один з них був Аватар Баба. Інший йог дуже гарний, без бороди, у вухах сережки. Він йшов бесідуючи з Аватар Бабою. Коли вони підійшли ближче, я його теж впізнав. Це був Баба Горакхнатх Джи. Я побіг., щоб привітати двох цих великих людей. Обидва з любов'ю погладили мене по голові.

Ми сіли на каменях. Я задумався про долю Гімалайських гір, про ці лісні ліани та квіти. Як пощастило Гімалайським горам, адже стільки великих святих мешкають тут! І як відрізняється те життя, що відбувається тут, від того, що ведуть люди зовсім недалеко звідси! Варто дещо віддалитися від цих священних місць, і чого ви тільки не побачите! Ненависть та заздрість, суперництво, постійна боротьба за існування. Людина живе, занурена у свої повсякденні турботи, і навіть не уявляє, що відбувається навколо. Вона заплуталася у сітях ілюзії, нездатна вирватися з колообігу народжень та смерті. Тому вона не чує те, що говорять їй Гімалаї, не розуміє те, що хочуть сказати їй столітні дерева. Вона біжить, намагаючись випередити час. Вона навіть не знає, коли їй прийдеться зупинити свій божевільний біг. Але людині ніколи про це думати, бо вона зайнята підтримуванням звичного рівня комфорту. І ще багато подібних думок проносилися в моїй голові.

Я міг би ще далі піти у своїх роздумах, якби сміх двох великих людей, які сиділи біля мене, не зверну мою увагу. Я став дивитися, як вони сміються. Потім вони мені сказали: “Послухай беззвучний голос Гімалаїв. Нерухомість гір. Так проявляє себе природа. А Він знаходиться як у свідомості, так і в матерії. Він не належить нікому, він занурений в самого себе. Ріка тече, обмежена берегами, але вона їм не належить. Вона просто тече туди, куди їй потрібно. Вона знає, в чому полягає ціль її руху. Вона все змітає на своєму шляху, долає всі перешкоди, але прагне до власної цілі. Це дано їй від природи, а вода – всього лише інструмент, який допомагає досягнути цієї цілі. В тобі також присутнє це природне начало. Тобі також потрібно рухатися до своєї цілі, не хвилюючись про те, що відбувається навколо.”

“Ти повинен іти вперед. Нехай інші чекають в стороні. Люди зайняті своїми справами, дай їм спокій. Гімалаї мовчать. Нехай вони залишаються такими мовчазними. Капіле! Кожна жива істота народжується, щоб виправити свої минулі помилки. Але жива істота приходить в цей світ і знову забуває про все. Людина починає робити зовсім не те, для чого вона прийшла у цей світ. Вона все більше і більше обтяжує свою карму. Нова карма призводить до нового народження, до нової смерті, але також і до звільнення.”

“В людині є те прагнення до звільнення. Людина може так багато. Може прийняти щось, а може відмовитися. З допомогою досконалого людського тіла можна відкрити всі існуючі таємниці. Потік думок – це найважливіше. З позиції духовного світу не роздумуй про світ матеріальний, а матеріальний світ не порівнюй з духовним, відокрем їх один від одного. Звільнися від всього. Чини, як чинить ріка, яка віддає всю свою воду океану. Адже океан містить всі ці краплі води всередині себе, і знову може віддати їх тобі. Небо вкаже тобі шлях, земля дасть тобі мужність, а вогонь подарує внутрішнє світло. Ти просто відділи матеріальне від духовного. Відокрем поступово один від одного всі шари та звільнися від них. Залишиться тільки істинне “Я”. Це і є справжнє життя. Це і є свідомість. І тоді природа буде допомагати тобі у твоїх задачах. Ти повинен розчинитися, зникнути у морі душі, де немає ні народження, ні смерті. Того, що було вчора, вже не буде завтра.  Але між вчорашнім та завтрашнім днем існує день сьогоднішній. Це і є істинне обличчя часу. Саме в цій круговерті часу існує життя та смерть, існує початок та існує кінець. Навчися бачити новий початок, схований там, де решта бачить тільки кінець. Нехай квітка розцвіте, нехай почне пахнути, нехай її зірвуть. Далі вона стане підношенням у храм чи прикрасить волосся якоїсь жінки. Тебе також спробують зламати, будуть поклонятися тобі, як божеству, але ти не повинен зламатися.”

Ми втрьох пішли звідти, пересікли ріку так легко, ніби там був міст. Ріка була нерухома, нібито течія в ній зупинилася. Ми провели деякий час у селі на березі, а потім пішли у бік Хітаура, бесідуючи про все на світі, і через декілька годин вже були в Хітаурі на ринку. Там ми розмістилися в магазинчику, в якому торгували тканинами. Хазяїн магазину був знайомий з Аватар Бабою, але не знав, яким великим святим він був та вважав його звичайним відлюдником-садху. Він зробив нам дуже теплий прийом. Там Аватар Баба купив для мене шматок тканини та велів мені пофарбувати її в колір, який личить відлюднику. Цілий день ми гуляли ринком. Аватар Баба дуже любив посміятися. Він міг усістися серед звичайних людей та почати курити свою трубку. Своїми розмовами він смішив людей. Горакхнатх Баба увесь час мовчав. Йому нічого ні від кого не було потрібно. Правда, з нами він розмовляв.

Потім ми повернулися у свою печеру. Хтось приготував кашу, ми поїли, а потім я пішов фарбувати тканину. Пофарбував її та повісив сушитися. Сам же ліг у печері. Деякий час обидві святі люди бесідували один з одним, потім вони встали та пішли. Сказали, щоб я відпочивав. З настанням ночі я спробував заснути, але сон до мене не йшов. Тоді я встав та вийшов з печери. Постелив оленячу шкуру на камінь та сів на неї. Потроху я почав провалюватися в пустоту. Я не сприймав нічого з того, що відбувалося навколо, ні дощ, ні шум ріки, ні звуки, які видавали нічні тварини.

Як тільки я заплющив очі, то опинився в потоках світла неземного походження. Я побачив, що багато святих переміщаються у цих потоках. Деякі сиділи групами. Таким чином я дізнався багато нового про тих людей, які були знайомі мені. Я побачив там і самого себе, тобто своє тіло, яке сиділи тихо та нерухомо. Для мене це був зовсім новий досвід. Хоча і раніше я відчував дещо подібне, але це було не настільки яскраво та інтенсивно.

На цей раз я міг переміщатися в будь-яке місце за своїм бажанням, я, накінець-то, пізнав таємниці духовного світу. Вдалині я побачив двох великих святих, які нещодавно покинули нашу печеру, і тепер йшли разом. Я продовжував спостерігати за ними та незабаром побачив, що вони розділилися й направилися у різні боки. Аватар Баба увійшов у печеру і сів там. Тепер він також потроху почав покидати своє тіло, і, зрештою, покинув своє фізичне тіло, дуже швидко наблизився до мене і повів мене з собою. Ми відразу покинули гори та опинитися в Харідварі, на гхаті, тобто на ступінчастому сходженні до священного Гангу. Навколо стояла тиша. Він відтворив там своє тіло, подібне його справжньому тілу, і мені велів зробити теж саме. Скоро ми вже опинилися біля задніх дверей храму Мая Деві та постукали. Двері відчинилися, нас вітав молодий наг. Ми привітали його та пішли у кімнату Білкешвара Пурі, де мене познайомив з ним Аватар Баба.

 Вже настав ранок і ми всі відправилися на Субхаш Гхат. Там Білкешвар Пурі познайомив мене з іншими садху, в тому числі Трівеніпурі та Лагхуманпурі. Потім ми пішли в Хар Кі Паурі й там зустрілися з великим відлюдником Датта Махараджем. Потім мене повели до лісу, де я бачив Пагал Бабу. Після цього ми повернулися у Харідвар. Аватар Баба досить довго бесідував з Атманандою Махараджем. Атмананда Махарадж з любов'ю притиснув мене до своїх грудей. Ми пообіцяли ще повернутися та покинули його. Деякий час сиділи на камені на березі священного Гангу. Тоді до нас приєднався Гард Баба, який жив у хижині на березі. Як тільки він наблизився, то так і впав до наших ніг. Можливо він вже раніше багато чув про нас. Аватар Баба дуже довго переконував його, і тільки потім він повернувся у свою хижину. Баба оглянувся навколо і через мить його тіло, а за ним і моє тіло розчинилися в повітрі. Ми швидко повернулися у свої справжні тіла. Потім Аватар Баба відправився в Лакхнау.

День вже схилявся до вечора. Минуло приблизно дванадцять годин відтоді, як я покинув своє тіло. Як тільки я прийшов до тями, все, що відбулося зі мною, здалося мені чудесним сном. Я занурився в дивовижні спогади, відчуваючи глибокий спокій. Я чекав повернення Аватар Баби. Настав чарівний момент доби, коли день та ніч зустрічаються. Зійшов місяць. Природа занурилася у мовчання. Птахи замовчали. Аватар Баба все не йшов.

Не знаю, коли я занурився у сон. Коли я прокинувся, то вже світило Сонце і два величезні ока уважно дивилися на мене. Я здригнувся від несподіванки. Він сидів від мене на відстані, в якихось пару метрів. Це був величезний білий тигр. Він не рухався та дивився на мене, а я продовжував сидіти на своєму місці. Мені стало страшно. Тоді я почав посилати йому свої ментальні вібрації, почав дивитися на нього зі співчуттям та любов'ю. Він повернувся та пішов. Я побачив, що до мене наближається Горакхнатх Махарадж, по дорозі стикнувшись з тигром. Він з посмішкою зупинився та погладив тигра. Потім сказав: “Навіщо ти витрачаєш свою ментальну енергію на цього нещасного? Адже він може стати добрим та ручним, тоді лісні звірі не дадуть жити йому спокійно. Адже це – звір, а не людина. Але людина небезпечніша, ніж хижі звірі. Тому краще випробуй силу своєї думки на людях. Ну, добре, пішли. Тобі не потрібно чекати, Аватар Баба зараз повернеться. Він з Лакхнау прямо відправиться в Кашмір.”

“Увесь світ підкоряється своєму ритму. Чи то Пуруша, чи Пракриті, Шива чи Шакті. Світ ні на секунду не зупиняється. Занурся в нього, здолай зовнішні атрибути та занурся всередину. Там ти знайдеш справжній відпочинок. Там ти знайдеш втілення Вішну, знайдеш творіння Брахми та руйнівний танець Шиви. Це найвища точка, місце повного відпочинку. Але якщо розібратися, нічого не існує. Не існує Пуруши без Пракриті, а Пракриті не існує без Пуруши. Без стану усвідомлення не існує стану глибокого сну без сновидінь. Все недосконале, половинчасте, без істинного знання.”

“Якщо ми забудемо про богинь Лакшмі та Сарасваті, то як далеко зможемо просунутися у мистецтві? Чи буде у нас благополуччя? Мистецтво – це істинна сила, момент істинного відпочинку. Без богині процвітання Лакшмі ти не зможеш досягнути досконалості в навколишньому світі. Лакшмі може дати тобі славу. Сарасваті, богиня покровителька наук та мистецтва, своєю чергою може дати тобі досвід та тонке сприйняття. Раніше ти бігав за Лакшмі, а тепер вона за тобою. Вона шукає способи повернути тебе на шлях цього світу. Але на шляху, яким ти йдеш, для неї є місце, але вона не є ціллю. Якщо подарувати якусь річ чи забрати її собі, цим ми не можемо знищити її існування. Мистецтво створює, а багатство присвоює. Йди шляхом, який простягається між присвоюванням та відреченням. І поступово твій шлях буде ставати все яснішим. Головне, не зупинятися. Не створювати нічого нового, не намагатися щось змінити. Нехай богиня Лакшмі займається творенням. Ти повинен відступити від цього та йти власним середнім шляхом, який подібний мистецтву.”

Ми йшли, торкаючись лісних ліан. Слова Баби Горакхнатха назавжди відкарбувалися у моїй свідомості. Потім ми перебралися на інший берег ріки Нараяні та вийшли на національне шосе Біргандж – Катманду. Вже досить пізно ввечері ми зупинилися відпочити на березі ріки. Баба дістав зі свого мішка трішки їжі та фруктів, дав мені поїсти. Я розділив їжу на дві частини та побіг набрати в чашу води. Ми поїли, а потім влаштувалися на нічліг.

Вранці я розплющив очі та занепокоївся – навколо мене панувало пожвавлення. Туди-сюди ходили люди, чоловіки та жінки. Хтось здійснював омовіння, хтось переодягався. Поряд височів дім – Бірла Тауер. Все навколо здавалося знайомим. Ось Адарш Нікетан, ось Шанті Нікетан, ось Кашмір Хаус, ось звичайний натовп на Харі Кі Паурі. Я озирнувся по сторонах і поступово пригадав все те, що трапилося зі мною напередодні. Я згадав, як ми йшли разом з Бабою Горакхнатхом, але його ніде не було видно. Я подумки засміявся – Баба переслав мене сюди у моєму фізичному тілі, поки я спав. Адже два дні тому ми вже були тут, і з нами був Аватар Баба. Сьогодні я знаходжуся тут у своєму власному тілі, а в той день тіло було спеціально створене для подорожі. Раніше я тільки чув про те, що Хедакхан Баба посилає своїх учнів прямо в їхніх фізичних тілах здійснити омовіння на Харі Кі Паурі, а через декілька хвилин повертає назад. А сьогодні все це відбулося зі мною.

Я не дуже то здивувався, адже завдяки своєму вчителю я володів тепер багатьма надприродними здібностями, але поки не застосував їх – не було підходящого випадку. Те, що відбувалося, не було чимось незвичним. Майже всі йоги, які досягли просвітлення, здатні змінювати свій зовнішній вигляд чи подорожувати світами в тонкому тілі. Для подорожі по кожному конкретному світі, необхідно створити відповідне тіло, яке підходить для існування в цьому світі. Я зустрічав сотні таких просвітлених, які могли за своїм бажанням втілитися у фізичному тілі та насолоджуватися радощами цього світу. Вони живуть серед людей, але люди не можуть розпізнати їхню істину сутність. Хоча, якщо подивитися, то вони нічим не відрізняються від звичайних людей. Такі ж живі істоти, які володіють свідомістю та розумом. Але чомусь звичайні люди не активують в собі ці сховані сили. Вони й не сплячи, нібито сплять глибоким сном. Адже якщо людина навчилася керувати матеріальним світом, то чому б їй не навчитися керувати тонким світом? Необхідне тільки бажання та наполегливість.

Можливо ці слова здаються вам неймовірними. Істина знаходиться в тому, що ви робите, у ваших діях. Але проблема полягає в тому, що ви не дієте самі, за власним бажанням. Вами керують ваші переконання. Ви для них – інструмент. Ви – раби обставин, раби соціальних умовностей. Щохвилини ви все далі й далі втікаєте від себе. Але ж час нікого не чекає. Але зупиніться хоча б на мить, і тоді зупиниться увесь світ, ви зрозумієте істинне значення руху. Як тільки ви позбудетеся від упередження, від подвійності, то зрозумієте, що ви вічні, ви отримаєте все, що захочете. Немає ні матерії, ні свідомості. Є пов'язана з подвійністю єдність. Дізнавшись це, ви здивуєтеся. Подумайте про це. 

Я відправився у Брахмакунд, здійснив там омовіння та всі належні ритуали, а потім пішов зустрітися зі знайомими. Адже тут мене всі знали – і жерці у храмах, і господарі магазинчиків, всі люди на березі священного Гангу. У Харідварі, в цьому давньому місті, я знав кожен закуток. Я провів тут багато днів, тому стіни цього міста зберігали історію мого життя. Особливо такі райони, як Адарш Нікетан, Бхарті Бхаван і Харі Кі Паурі.

Два дні тому Аватар Баба познайомив мене з місцевими садху. Відвідавши Датту Махараджа, я прийшов до Білкешвара Пурі Джи. Він пояснив мені правила Акхари, тобто, статут, по якому жили садху. Мені показали папки, де містяться справи про суперечки, які виникли між містом та відлюдниками-садху. Люди хотіли, щоб я виступив в суді.

Я потрапив у складне становище. Декілька днів я розмірковував про це, а потім за наполяганням Рамаватара Гірі та Атмананда Махараджа відправився з ними в Делі. Там на березі річки Джамни між Шанті Ваном та Віджай Гхатом знаходилася хижина відлюдника-нага Біргірі Баби. Ми зупинилися в нього. Він був учнем Атмананди Махараджа. У нього було надзвичайно довге волосся. Він нікому не дозволяв до себе наближатися. Людей, які наближалися, щоб поклонитися йому та надати якусь послугу, він лаяв замість того, щоб дати їм прасад. Але люди все одно приходили до нього, бо вважали, що найголовніше – служити вчителю.

Увесь день я провів з ними. Вони хотіли взяти мене з собою до Америки, тому наступного дня ми зайнялися оформленням паспорту. Ми відправилися в місто, а потім до Джагдживан Баби. Посиділи в нього, потім відправилися пішки на пошуки таксі. Раптом переді мною зупинилася дуже велика машина. Вона належала раджі Рамнагарі. Тут і він сам вийшов з машини. Я зі здивуванням впізнав Камакх’ю Нараян Сінха. Він теж здивовано дивився на мене, одягненого як відлюдник. Потім він взяв мене за руку та всадив у свою машину. Інших відлюдників також. Ми поїхали, а я не знав, що сказати.

Ми стали дуже близькими друзями. Я допомагав йому на виборах чим міг, позаяк він в той час висунув свою кандидатуру. Увесь час я жив в нього вдома. він не хотів мене відпускати, але я вирішив, що незручно залишатися там так довго. Він дав мені свою машину і сказав, щоб я користувався нею, поки буду в Делі та допоміг мені з документами. Я взагалі-то не хотів їхати до Америки, але інші садху наполягали.

Раджа все організував та допоміг з грошима. І раптом відбулася одна неочікувана подія. Один відлюдник прийшов у нашу хижину на березі Джамни. На той момент там знаходилося близько тридцяти інших відлюдників-нагів. І тільки той відлюдник поклонився Рамі. У нього була всього лише вузька пов'язка на стегнах та бамбукова палка в руках. Все тіло було брудним та порізане. Шрами, здавалося, були нанесені лезом бритви. Цей чоловік привітав усіх присутніх і відразу ж приступив до служіння: став готувати для всіх чай, їжу, мити брудний посуд та поправляти сидіння. Така його поведінка всім дуже сподобалася. Ввечері я на машині раджі теж повернувся до хижини. В той день я знову їздив до міста. Підготовка до поїздки була вже майже завершена, тільки залишалося купити квитки.

Я зайшов до хижини та побачив, що всі відлюдники дуже задоволені, але той відлюдник подивився на мене палаючим від гніву поглядом. Я нічого не міг зрозуміти. Близько десятої години вечора всі зібралися спати. Було дуже спекотно. Хтось влаштувався на нічліг на своєму місці для медитацій, хтось пішов спати під деревом нім. Я теж розстелив свою оленячу шкуру на платформі перед храмом Ханумана. Над моєю головою яскраво сяяли зірки, а я дивився на них і думав: в яку ж історію я втрапив? Світло зірок почало заспокоювати мене. І в той момент новий відлюдник  підійшов до мене і ліг поряд. Я кинув погляд в його бік і знову витріщився на зірки. Здавалося, зірки хотіли мені щось сказати. Раптом загавкали собаки. Подивився на собак – вони ніби теж хотіли мені щось повідомити своєю мовою. Пролетіла зграя кажанів. І вони також ніби говорили про щось. Я занепокоївся. Перевернувся на інший бік. Спека стала ще більш нестерпна. І тут відлюдник, який лежав поряд зі мною, почав вивергати прокльони.

Я не розумів, кого він посипає прокльонами, але вирішив краще не дивитися в його бік. Мені чомусь стало страшно. Я подумав: можливо він – божевільний. Аж надто непривабливим було його тіло, і він так брудно лаявся. Потім я зрозумів, що лаяв він саме мене, але не став реагувати. Він говорив: “Ти що не був в Америці, у Франції, у Британії, не бачив схід та захід? Ти що не їздив в машині, не літав у літаку? Якщо в цьому полягає твоя ціль, то навіщо ти відмовився від свого майна? Адже заради богині багатства Лакшмі люди що тільки не роблять! І богиня Лакшмі раніше тебе любила, навіщо ж ти її покинув? Якщо це – твоя істинна ціль, тоді йди! Іди в той світ, де люди поклоняються багатству, де є особняки, машини, закордонні подорожі. Ти знову отримаєш усе, але втратиш самого себе!” Сказавши все це, відлюдник замовк.

Я вдав, що не чув нічого з того, що він мені сказав. Він знову почав брудно лаятися. Я залишався байдужим, але про себе думав: Чому цей Баба так чинить? Чому саме мені все це говорить?“ Авжеж мене не зачіпала його лайка. Нехай говорить, що хоче. Але потім я подумав: “А звідки він дізнався про обставини мого життя?” Подумавши це я відчув хвилювання.

Тут порив холодного вітру остудив нас, і Баба почав проклинати вітер. Потім він набрав у жменю піску і став щось бурмотіти. Баба розвернувся і жбурнув пісок в бік. Неочікувано піщинки засяяли. В цей момент вітер зупинився. Відлюдники спали мертвим сном. Собаки й ті припинили гавкати, все занурилося в глибоку тишу. Раптом почувся шурхіт. Це повзла змія, роздуваючи свій капюшон. Баба став її лаяти: “Навіщо ти приповзла? Адже я поручив тобі справу, а ти її на пів шляху кинула. Чому подув цей холодний вітер? Йди тепер, займайся своєю справою!”

Я уважно подивився на змію і вона відразу вся зіщулилася. Баба засміявся, а потім почав лаяти змію, щоб вона повзла геть. Баба увесь час сипав прокльони, а я послав змії подумки запитання: “Хто ти? Покажи мені істинне обличчя, а якщо ти дійсно змія, то засинай!” Зі змією раптом трапилася дивовижна метаморфоза. “Ні! Ні! не буде цього!” – Баба піднявся розлючений зі словами – “Зупини потік своїх думок”.

Я вже бачив, що змія починає показувати своє істинне обличчя, перетворюючись у жінку, але через слова Баби, я зупинив потік своїх мисленних хвиль, і процес зупинився. Я ліг назад на своє місце. Баба нігтем подряпав собі груди до крові. Змія попила цієї крові та поповзла геть. Стало зовсім темно. Подув прохолодний вітерець, і ми обидва заснули.

Наступного ранку після чаю наги стали дражнити відлюдника: “Сітараме, ти вже дванадцять років як відрікся від світу, тепер ти можеш стати нашим учнем. Ми задоволені твоїм служінням.” Деякі наги поспорили, хто саме зробить його своїм учнем. Тоді відлюдник розлютився, сказав: “Спочатку ви станьте справжніми садху, а вже тоді мене робіть своїм учнем! Розкажіть мені, наприклад, про Раму.” Всі замовчали, а відлюдник промовив дивовижну промову, розповідаючи про Раму.

Я теж був вражений цією промовою. Відлюдник сказав, що Рама – це з’єднання, те, що знаходиться між холодним і гарячим повітрям. Один з них дає життя, інший – смерть, але їхнє з’єднання є звільненням. Це і є Рама. Сказавши все це, він зайнявся своїми справами. Всі мовчали, будучи під враженням від цієї промови відлюдника та дивуючись його служінню. В ньому не було ні гордині, ні упередженості.

Я знову відправився в місто, але цілий день думав про відлюдника. Ввечері я утримався від їжі та відразу ліг на платформі. Відлюдники якийсь час бесідували. Все вже було готове для від'їзду, але чомусь відбувалася затримка. Деякі з моїх друзів дізналися, де я знаходжуся і вдень приїхали відвідати мене. Це мене схвилювало. Але якщо вже їхати, то потрібно їхати негайно. Відлюдники теж прийшли до такого висновку та відправилися спати. Я теж ліг.

Тоді до мене підійшов вчорашній відлюдник. І через декілька хвилин знову почав вчорашню пісню, почав лаятися та вивергати прокльони. Говорив: “Чому ти спочатку хочеш зросити розвинуті райони? Адже Сонце не розділяє схід та захід. Друже! Їдь на Захід, коли вже досягнеш зрілості, інакше тебе викинуть на смітник, як непропечений пляцок. Ти сам пропечешся чи ні, але ці відлюдники доведуть тебе до потрібного їм стану і пропадуть. Навіщо ти зв'язався з цими нагами? Вони ж зведуть тебе з розуму! Забудь про те, що ти розважливий та освічений чоловік. На все дивися з однаковим спокоєм: на добро і зло, на чистоту і бруд, на відразливий запах і на божественний аромат. Занурся в глибини єдності. Подібно священному Гангу вбирай у себе все матеріальне. Біжи! Біжи в те місце, де від тебе нічого не залишиться. Тільки твоя сутність йога. Адже істинний йог, померши в миру, живе в ньому. Спочатку вбий себе, а потім живи. Навіщо ж відлюдники хочуть, щоб жили твої мирські звички та відчуття? Вони з твоєю допомогою хочуть заробити багато грошей. Адже все йде саме до цього. Сам побачиш!”

Я і в той день нічого не відповів на його слова. Він продовжував щось говорити, продовжував лаятися. Можливо це ввійшло в нього вже у звичку.

Зранку прийшли мої знайомі. Вони приготували для всіх чай, а потім почали з мене жартувати. Дехто з них служили зі мною в авіаційних військах, дехто в бюрократичному апараті. Я мовчки дивився на них. Що це з ними сьогодні? Той відлюдник, дивлячись на все, що відбувалося, тільки посміхався. Прія Оберой сказала, що теж поїде зі мною до Америки. Сурендра привітав мене з таким розвитком подій.

Тоді непальська красуня Сушма сказала, що це недобре, бо вона також хоче поїхати раніше мене до Америки, щоб усе підготувати до мого приїзду, але у неї немає грошей. Хоча вона багато чим мені зобов'язана, але змушена просити у мене грошей на це. Я мовчки слухав всі ці розмови. Потім встав і сів у машину. В той день я сам водив її вулицями Делі, не зупиняючись. Потім зупинив машину біля мосту через річку Джамну. Я встав на мості та почав дивитися на річку, яка невтомно несла свої води вперед, не оглядаючись назад, як це роблю я. Хіба для цього я порушив всі умовності, покинув усе? Навіщо я так прив'язався до цих відлюдників? Адже той відлюдник хотів сказати мені так багато, але я у своїй гордині не слухав. Але тепер по старому вже не буде. Я подивився на небо, яке посилало водам річки мовчазну втіху. Небо також розмовляло зі мною. Я прочитав на ньому відповідь на свої думки – від тонкого до безмежного. Я кинувся до машини.

В той день відлюдник був задоволений. Він дав мені багато фруктів та молока. Спочатку пішов відтирати миску і склянку від попелу і сказав: “Ось так я і відтираю посуд до блиску. Бруд не може довго триматися на поверхні.”

Ввечері мене відвідав Бейджнатх Сінх, який одружився в Америці, і тепер був відомими лікарем. В минулому ми провели з ним досить довгий час в Ассамі.

Під час вечері я знову утримався від їжі та відправився на своє звичне місце. Ліг. Я знову не хотів ні з ким розмовляти. Але моє мовчання порушив відлюдник. Він підійшов до мене, сів поряд та запитав: “То що ти тепер думаєш? Хочеш піднятися на вершину чи ковтати пилюку біля підніжжя гори? Адже вібрації виходять звідусіль, але це різні вібрації. Кожна людина випускає свої мислені хвилі. Та що там людина! Від будь-якої живої істоти виходять власні вібрації. Але для нас обох важливі ті з них, що виходять з печер Гімалайських гір.”

Я сів на своє місце. Сьогодні відлюдник не лаявся. Я уважно дивився в його обличчя та побачив на ному сліди від віспи. Ці сліди мені щось нагадували. Я подивився – шрамів на тілі вже не було. Це було тіло молодої людини. Від обличчя випромінювалося особливе світло. Перш ніж він щось сказав, я вимовив: “Баба, я досі не зрозумів, хто ви та що хочете мені повідомити? З ваших слів стає зрозуміло, що ви знайомі з моїм рішенням. Але що мені робити, я насправді не знаю. Як мені позбутися цієї напасті? Адже все вже готове до від'їзду. Залишилося тільки купити зворотний квиток. Що мені робити, порадьте? Я сам хочу знаходитися в Гімалаях, в печері, і віддаватися аскезі під керівництвом якогось великого просвітленого. Але чому так не відбувається? Навіщо Аватар Баба познайомим мене зі всіма цими садху? Ті, хто раніше боявся при мені заговорити, сьогодні знущаються наді мною. Якою дорогою я йду? Куди прийду? Я хочу дізнатися відповіді на ці запитання. Хто я? І навіщо народився? Я досі не знаю відповіді на ці запитання, і відлюдники також мені на них не відповіли. Я сам повинен знайти відповідь. І я можу це зробити, але досі в мене не було часу зупинитися та подумати про це, та й відлюдники не дають мені такої можливості. Тут схована якась таємниця, яку я повинен розкрити. А це стане можливим тільки тоді, коли я на довгі роки залишу своє фізичне тіло в гімалайських лісах, а сам буду подорожувати тонкими світами та намагатися відчинити заповітні двері. Ви можете мені в цьому допомогти?”

“Послухай Пайлот,” – відповів Баба, – “що тобі потрібно робити, що я можу тобі дати, що я можу отримати від тебе – не думай про це. Залиш все на волю випадку. Живи в теперішньому. Завтрашній день настане та вкаже тобі правильний шлях. Нехай інші люди віддаються порожнім фантазіям. А ми повинні йти вперед, адже наша ціль зрозуміла. До цієї цілі веде не одна єдина протоптана дорога, а багато стежок. Але вони всі з'єднуються на одному перехресті. А ми повинні просто йти вперед. Не думати, не розмірковувати. Ми повинні зламати стіни, споруджені минулою кармою, тому не потрібно оглядатися назад. Навіщо збирати цеглу, з якої складаються ці стіни? Кажи, ти йдеш чи ні? Якщо хочеш йти, то йди зараз, твоя ціль сама притягне тебе до себе.”

“Завтра на світанку я йду. Буду чекати тебе на перехресті біля Шанті Ван. Залиш свої речі, візьми тільки трохи грошей, скільки тобі потрібно. Дорога вже чекає нас. Час вже чекає нас.” Після цього ми обидва заснули.

Вранці Баба напоїв усіх чаєм та пішов. Через деякий час я передав всі гроші та папери Рамаватару Гірі Джи. Я зав'язав лише трохи грошей в дхоті, і тільки в одному цьому дхоті, оберненому навколо стегон, пішов. Під'їхав водій на машині, але я відмовився від його послуг і пішов пішки. Люди подумали, що я просто гуляю.

Накінець я дійшов до перехрестя біля Шанті Ван. Коли я йшов, мене з посмішкою благословив Біргірі Баба. А тут, на перехресті, мене зустрів відлюдник, якого знали Бейрагі Баба. Кинувшись до мене, він притис мене до своїх грудей. Ми разом відправилися в бік залізнодорожної станції. Дорогою він мені сказав, що потяг до Сахаранпура скоро відходить та велів мені купити квитки.

Потягом ми доїхали до Сахаранпура. На ринку він купив накидки, і у нас залишилося всього три рупії. Купивши на ці три рупії квитки на автобус, ми доїхали до Чорпура Харпатпура. Неподалік була гребля. Звідти ми пішли пішки. Накрапав дощ. До ночі ми прийшли на берег річки Джамни. Там стола хижина з гілок. Річка здулася від дощу, і несла повз нас свої бурхливі води. Ми влаштувалися на нічліг в цій хижині.

Навколо стояла непроглядна пітьма. Ніде не було ні найменшого проблиску світла. Баба посадив мене в хижині та пішов. Через деякий час мене зморив сон. Баба повернувся та розбудив мене. Він приніс у мисці кашу. Звідки він це взяв, важко було сказати, бо поблизу на відстані трьох миль, що ми йшли пішки, не було видно ніякого поселення. Саме тому ми й зупинилися в цій хижині. Поївши, ми лягли спати.

Всю ніч йшов дощ. Насилу дотягнувши до ранку, ми перебралися на інший берег річки та опинилися в Поухта Сахаб. Сходили в гурудвару, потім пішли в бік Нахана. В той день Баба нічого не дав мені поїсти. Він говорив, що попереду нас чекає з частуванням один великий просвітлений. У нього немає обох рук і одного ока, але він все одно сам справляється зі всіма своїми справами. В лісі під деревом піпал була побудована хижина. Там і жив цей відлюдник. Він вже чекав нас з двома своїми учнями. У ного нижче ліктів не було рук і не було лівого ока, але коли після нашого приходу подали кашу, він почав їсти, затиснувши ложку між ліктів.

Три дні ми провели з цим відлюдником, якого звали Луле Баба. Він розповів нам багато цікавих історій та легенд цих місць. Потім ми відправилися в Нахан. Ми не стали там затримуватися, бо Баба вже там зупинявся, а я теж був знайомий з сім'єю правителя. Ми пішли через ринок в бік села. Ввечері вирішили відпочити в якомусь храмі.

В цих місцях до відлюдників відносилися не дуже добре. Можна навіть сказати, що відлюдників люди навіть ненавиділи. Ми нічого не могли зрозуміти. Ще по дорозі ми зустріли людину, голова місцевої ради, який розповів нам, що раніше сюди приходило багато відлюдників, і люди приймали їх дуже тепло. Але відлюдники їх обманули. Він розповів, що за традиціями цих місць, жінки користуються великою свободою. Після того, як жінка вийде заміж, вона за своїм бажанням може йти до інших чоловіків, жити з ними якийсь час, днів десять, а після повернення чоловік не може її осуджувати. Але все це вона може робити тільки після весілля. Крім того, в цих місцях не визнають замків і не замикають двері.

З приходом відлюдників зросла кількість бійок та безпорядків. Поки чоловіки були на роботі, вони викрадали дочок та невісток, а разом з ними прикраси та посуд. І майже в кожному селі трапилося близько десяти таких випадків. Як же тепер вони можуть вірити відлюдникам? Тому вони тепер не дозволяють їм заходити в село.

За цими розмовами ми дійшли до храму, де хотіли зупинитися, але там зібрався цілий натовп жінок. Там жила сім'я служителя храму, скрізь лежали купи зерна. Ми вже зневірилися, але голова місцевої ради запросив нас до себе. Він сказав: “Я вірю, не всі відлюдники погані. По тим людям відразу було видно, що вони – ошуканці. Це були пенджабські біженці зі Шимли. Вони розпускали волосся, вішали на шию гірлянди, щоб спокусити наших дочок. А ви – справжні садху, я це відразу зрозумів.”

Ми провели ніч в домі цієї людини, а вранці відправились в дорогу. Наступного дня на березі Гаурі Гангу нас спробували зупинити жінки. Але ми не зупинилися і продовжували свій шлях. Вони пішли за нами. Бейрагі Баба попередив мене, щоб я не приймав з їхніх рук ніякої їжі. На пагорбі ми побачили школу і декілька магазинчиків. Коли ми підійшли поближче, нас оточили хлопчики, дівчатка та вчителі. Діти стали нас дразнити. Тоді я заговорив англійською і вчителі веліли дітям замовкнути. З пошаною відвели нас до школи. Жінки теж туди дісталися, і як і раніше хотіли зупинити нас, хотіли привести нас у своє село. Але ми вирішили не зупинятися. Одна дівчина хотіла дати мені фрукти, але я їх не взяв. Ми вийшли зі школи та швидко пішли до річки. Через кілька миль ми обернулися, побачили, що жінки нас більше не переслідують та видихнули з полегшенням. Баба сказав, що дівчина, яка хотіла пригостити мене фруктами, була не дівчиною, а відьмою-дайкіні.

Ми пройшли Ренука Тал і дісталися до Чурдхара. Там було дуже багато тантриків. Скрізь виднілися бризки крові та в хижинах усіх відлюдників можна було побачити вино та м'ясо. Тому ми там не зупинилися. Ввечері ми спустилися в долину. Потім йшли берегом річки. Там ми побачили одного молодого відлюдника в жовтому одязі. Він зупинив нас, і ми якийсь час бесідували. Виявилося, що він непогано знає санскрит. Він часто вставляв в розмову санскритські двовірші, шлоки.

Він запитав у мене, чи я читав твір про йогу Патанджалі? Я відповів, що ні. Тоді він запитав: “Чому ви стали відлюдником?” Я дивився на нього, не знаючи, що відповісти, і всі засміялися. Як дивно він зі мною повівся. Хотів, принизивши мене, довести свою значущість.

Тоді я заговорив англійською і всі замовчали. Я запитав й нього: “Як же ти став відлюдником не знаючи англійської?” Мешканці села, які його оточували, засміялися, а юнак зовсім знітився. Тоді я сказав: “Неможливо досягнути просвітлення за допомогою книг та вивчення мов. Ви повні гордині, і хвалитеся своїми знаннями перед цими неграмотними селянами. Але побоюйтеся надалі ображати справжніх відлюдників! Ви зупинили нас, тобто ви прийняли нас, як господар цих місць. Отже, так ви будете приймати своїх гостей? Добре, ми підемо, пробачте нам, якщо щось не так. Вже настає ніч, і нам потрібно шукати собі нічліг.”

Тоді вперед вийшов голова цього села та попросив зупинитися в них. Всі решта людей також хотіли цього. Голова сказав, що молодий монах теж приєднається до нас, коли закінчить пуджу. Дім стояв на березі річки, і ми пішли туди.

Я попросив молодого монаха принести мені книгу про йогу Патанджалі й усі засміялися. Дім стояв в дуже красивому місці: шум річки внизу, а навколо – гімалайські кедри. Голова був доброю людиною, дуже уважним до нас. Ми залишалися в домі голови протягом трьох днів. Я познайомився з йогою Патанджалі та йогою Васіштхи. Я вивчив на память всі вислови Патанджалі. І вже наступного дня став вживати їх у своїй мові.

Звідти ми через Джуббал відправилися в Кіннаур, а потім на Кайлаш. Потім повернулися через Татопані, Маналі, Рампур, Бусхар і Манді до Шимли. Дорогою ми зустріли Пагал Бабу та Рамакрішну Даса. З Шимли ми відправилися в Куллу. Дорогою зустрічали Кхандесрі Бабу та Рамнатха Агхорі. Звідти ми пішли на перевал Ротанг. Три дні провели на льодовику. Потім знову повернулися в Шимлу, а звідти пішки пішли в Чандігарх.

Перед Соланом, дорогою з Шимли був сад. В саду стояв храм. Прямо напроти храму – печера, де, за повір'ям, жили брати Пандави під час своїх поневірянь в лісі. Поряд росло величезне дерево. Це був волоський горіх. Ми вирішили провести в печері ніч. На дереві нас вже чека відлюдник, одягнений в чорний плащ. Він грав на дудочці, зробленої з кістки. Мені один вішнуїтський відлюдник ще в Шимлі розповів про нього, що ми обов'язково його зустрінемо.

Під деревом була невелика хижина. Поряд була печера, де лежали черепи. Черепи були гарно розкладені на каменях. Там також стояли три величезні залізні скрині. Побачивши нас, відлюдник закричав: “Ідіть скоріше сюди! Я чекаю вас вже так довго!” Він зістрибнув з дерева та сів на камені неподалік від своєї хижини. Він голосно розсміявся. Потім він запитав: “Чим я можу вам прислужити? Адже тут зовсім нічого немає. Бейрагі Баба може попіклуватися про їжу. Адже ви не будете їсти те, що я приготую вам своїми руками?”

Я підійшов і теж сів на камінь, а Бейрагі Баба залишився стояти. Він повільно підійшов до дерева і став щось розглядати. Потім повернувся до відлюдника і почав з ним розмовляти. Здавалося, наче вони сперечаються. Потім Бейрагі Баба зайшов в хижину і почав відкривати скрині та розглядати їхній вміст. Всі скрині були порожні. Там не було ні посуду, ні кухонного начиння. Побачивши, що Бейрагі Баба повертається ні з чим, відлюдник почав сміятися. Вони посперечалися. Здавалося, зараз поб'ються. Вже настала ніч, а вони все не могли заспокоїтися, вони все сварилися. Стояла непроглядна пітьма. Я чекав, але ми не змогли ні поїсти, ні відпочити. Так і заснув під деревом.

Неочікувано я прокинувся і, відчувши небезпеку, схопив відлюдника і кинув його на землю. Я також про всяк випадок підняв з землі камінь. Тоді відлюдник припав до моїх ніг і почав мене вмовляти. Я відкинув камінь в бік. Потім знову підняв його і сказав: “Баба! Ми прийшли сюди не для того, щоб спостерігати чудеса, які ти нам покажеш. Вже так пізно, а ти все смієшся над нами. Ти не запитав у нас, що нам потрібно, а тільки сваришся з нами. А ми ж прийшли сюди пішки. Ми хочемо поїсти, хочемо відпочити. Бо вранці нам знову в довгий шлях. Тому ваше обходження здається не дуже гостинним. Якщо немає їжі – нічого страшного, ми й так поспимо.”

Відлюдник занепокоївся. Він склав руки перед грудьми та почав говорити: “Пайлот Баба! Я – Раму Агхорі. Мене також називають Раму Пір. Я чекаю вас, і мені потрібно вас тут зупинити. Саме тому я сварюся з Бейрагі Бабою – бо мені потрібно так багато чому у вас навчитися. Коли я ходив долинами Мустангу, Сур’я розповіла мені про це. Я зустрів вас, і тепер можу наблизитися до по-справжньому просвітлених людей. А цей Баба не просто так веде вас від самого Делі. Він знає дуже багато, але нічого вам не розповідає. Він думає, час все розповість за нього. Але я хочу наблизити цей час власними зусиллями. Хоча у мене вже немає ніяких бажань, але приходиться слідувати деяким з них. Ось, наприклад, в цих скринях можна знайти все, що завгодно, але Баба цього не побачив, бо я змусив увесь вміст стати невидимим.”

“Добре, йдемо їсти, – продовжував він – я все влаштую.” Ми зайшли в печеру. Запалили там світло. Потім з тих скринь, що здавалися порожніми, відлюдник дістав горіхи, мигдаль та ізюм. Він сів, витягнув руки, і якась невідома сила положила йому на руки свіжу халву. Я дивився на все це зі здивуванням, тоді відлюдник сказав: ”Баба! Все це – матеріальні речі, в них немає нічого незвичайного. Краще поїжте. Вибачте, але нічого іншого у мене немає. Звісно, в кожній людині схований егоїзм. Мій егоїзм змусив мене обійтися з вами зневажливо. Пробачте мені за це!”

Він встав з розпростертими руками, ніби про щось просив. Я направив на нього свої мислені вібрації, а він ніби говорив: “Дивися, вся моя аскеза, все моє служіння, все моє життя пройшли даремно.” Я перестав посилати йому мислені хвилі.

Між тим, каша була вже готова. Агхор Баба дістав з мішка трохи грошей і дав нам. Бейрагі Баба покликав нас їсти. Ми повернулися в хижину. Ціле блюдо було наповнене кашею. Тоді Бейрагі Баба сказав: “Йди сюди, Баба! Ми втрьох розділимо цю трапезу, знищимо всі відмінності. Ми належимо до різних направлень, але яка різниця? Сьогодні ми повинні побажати, щоб зникли всі відмінності у суспільстві, вся упередженість, симпатії та антипатії. Нехай залишиться тільки любов, щоб людина могла пізнати іншу людину.”

“Не обов'язково прагнути до того, щоб увесь світ пізнав істину. Ми можемо посилати свої мислені імпульси з будь-якого місця. Вихваляння особистості – це ще не істина, бо істина – це просто істина, вічна, непорушна. Та істина, яка присутня в інших світах. Ми будемо здійснювати свої практики, озброївшись добрими намірами. Знищивши різницю між повагою та безчестям.”

Ми втрьох поїли. Атмосфера дивовижним чином змінилася в кращий бік. Черепи, зіштовхуючись між собою, розлетілися на друзки. Навколо поширився чудний аромат. Всі ми заснули, а вранці попрощавшись з відлюдником, відправилися далі.

Через Солан-Калку ми досягнули Пінджора. Там ми зупинилися в Нага Баби. Потім через Чандігарх, Амбалу, Сахаранпур, ми прийшли в Шакумбарі Деві. Це було дивовижне святилище, справжнє місце сили, присвячене Богині, серед густих лісів. Неподалік від храму сидів Баба. Ми поїли разом з ним і сіли поряд. Там же провели й всю ніч. Сьогодні я знову разом з Бейрагі Бабою не лягав спати. Раптом через деякий час з’явилися дві змії, які роздували свої капюшони та шипіли. Я сів на своєму місці та придивився до змій. Я впізнав одну з них. Це була одна з тих змій, яку я бачив в Делі. Баба сів поряд зі мною, і обидві змії підповзли до нього. Відлюдник, який жив тут прибіг з тризубцем, щоб вбити їх, але ми його зупинили. Бейрагі Баба роздряпав груди до крові, і дав попити цієї крові. Змії, попивши крові, ніби сп'яніли та зібралися танцювати. Поступово обидві перетворилися в жінок і почали свій танець. Потім вони обидві сіли поряд з Бабою і почали з ним бесідувати. Тоді він сказав, звертаючись до мене: “Ти вже зрозумів, що це – мої послідовниці. Я бачу їх щодня і з їхньою допомогою відкрив вже багато таємниць. Все моє життя пов'язане з ними. Я не можу їх покинути, інакше вони зіб'ються з правильного шляху. Вони – частина мого життя, моєї історії. Можна приглянутися та побачити увесь мій життєвий шлях. Але тепер, здається, все це було сотні років тому.”

“Моя історія записана на стежинках Пілібхіта. Я народився в Пілібхіті, був сином одного землевласника. У нас були й машини, і кінні упряжки. Я навчався в місцевій школі. Щодня мене доставляли туди на кінній упряжці, і на ній же возили назад додому. Разом зі мною навчалася і ця дівчина. Одна з двох змій. Вона тоді була донькою шанованого інженера Тіварі Джи. Ми з нею тоді стали такими близькими друзями, що ніяка сила у світі не могла нас розлучити. Але якось Мая Тіварі не прийшла до школи. Я, занепокоївшись, дійшов до її дому, але так і нікого не зустрів. Я побачив, що їхній будинок порожній. Тіварі Джи продав все своє майно, покинув пост і кудись поїхав, і ніхто не знав, куди саме. Я був сином місцевого землевласника. Ніхто не міг підняти на мене руку, всі мене боялися. Тому Тіварі Джи віддав перевагу втечі та забрав свою доньку від гріха подалі. Люди стали наді мною сміятися. Якось я теж набрався сміливості та відправився в дорогу. Я вирішив, що поки не відшукаю Маю, не буде мені спокою. Я вирішив, що, якщо знадобиться, обшукаю всю Індію.”

“Так я і ходив країною. Мій одяг порвався. На обличчі з’явилися борода та вуса. Юність поступово зникла з мого обличчя. Я подорослішав. Через дванадцять років я зустрів її в Деградуні. Вона стала справжньою жінкою, але заміж не вийшла. Вона замовила для мене одяг та взуття, допомогла з грошима та розмістила у себе в домі. Ми декілька місяців провели один з одним. Але якось Тіварі Джи застав нас разом і того ж дня, забравши її з собою, пішов кудись. Спочатку я чекав, що вона прийде, але не дочекався. Потім почав розпитувати людей. Ніхто нічого не знав. Зрештою я відправився світом з надією, що якось обов'язково зустріну Маю.”

“І настав той день, коли я справді знайшов її. Але це була вже не та Мая, яку я шукав. Та Мая давно вже померла, її вбили. З Деградуна Тіварі Джи переїхав разом з сім'єю в Непал, став партнером на китайській фабриці. Тоді то він і вбив свою доньку. Він не хотів, щоб її репутація була заплямована. Я дізнався про це через двадцять років. Я шукав її так довго, що перетворився у справжнього відлюдника. В Айодх’ї я зустрів свого гуру, від якого й отримав посвячення. Саме там я і дізнався про смерть Маї та відправився в дорогу. Тепер я просто відтворюю її образ.”

Бейрагі Баба продовжував свою розповідь: “Близько дванадцяти років я провів таким чином. Потім почав мандрувати світом з Тапован Махараджем. Знову навчився ходити пішки на великі відстані. Пішки я дійшов до гімалайського підгір'я в Непалі. Якось я спав на платформі перед храмом Горакхнатха і Мая розбудила мене. Я вимовляв ім'я Бога, але примара не зникла. Це була Мая, але не та Мая, яку я шукав. Та я і сам був вже не тією людиною, яку шукала Мая. На світанку вона перетворилася в змію, яка жила при храмі. Я пішов звідти. Я відправився в бік священної гори Кайлаш, до Мансаровару. Дорогою зустрів Хедакхана, Сомбарі та Латурія Бабу. Вони також направлялися до священного Кайлашу. Ми пішли вчетверо.”

“Як тільки настала ніч і я зібрався спати, як прийшла Мая в образі змії та заснула поряд зі мною. Сомбарі Баба побачивши змію, закричав, підняв з землі величезний камінь і хотів її вдарити. Тоді Мая прийняла вигляд жінки та теж почала кричати. Всі застигли від здивування. Ці люди почали ганити та проклинати мене. Тепер я вже не міг йти до священного Кайлашу. Сомбарі Баба мені цього не дозволив. Тоді я почав катувати своє тіло. З мого тіла почала сочитися кров і змія напившись цієї крові, сп'яніла і почала танцювати. Я прийшов в Музаффарнагар, до бога, покровителя змій. Там і ця, друга змійка, спробувала моєї крові, і я став допомагати їм обом.”

“Ми з тобою зустрілися на тринадцятому році відтоді, як я почав ходити пішки світом. Коли я побачив тебе, то подумав, що ти міг би мені допомогти звільнитися від цих чар. Ось цю палку, що завжди у мене в руках, я ношу з того часу, як пішов з дому. Ця палка володіє особливою силою, я в будь-який момент можу кинути її на землю, і тоді спалахне вогонь. Ці змії бояться моєї палки. Палка оберігає мене, а я оберігаю її. Однак тепер моя ціль близька. Звільни їх від цієї прив'язаності до мене. Вплинь на них силою своїх мислених вібрацій та вкажи їм шлях до того, щоб прийняти нове втілення.”

Наступного ранку ми відправилися в дорогу і через три дні досягнули села неподалік від Рампура. І ось тут рівно через три місяці, що ми провели разом, ми з ним розсталися. Це був справжній святий відлюдник Бейрагі Баба Рамдасджи. Він і зараз перебуває в стані самадхі в одній з гімалайських печер. В тому селі неподалік від Рампура ми пробули декілька днів разом з Дунья Бабою чи, як його ще називали, Премгірі. Я звільнив Бейрагі Бабу від обох змій. Змійкам вказав шлях до нового втілення.

В тому селі люди зовсім не хотіли мене відпускати. Якось опівночі я сам втік звідти. Живучи разом з Бабою, я вчився практичному боку життя, вчився розпізнавати характер будь-якої людини. Але неочікувано він покинув мене, сказав, що ми з ним зустрінемося через три роки. Мені ж велів йти в Уттаракханд, в бік Куманчала.

Зустріч з Ґанешею

Коли я вночі втік з того села, то дорогою зустрів слона. Я хотів зійти з дороги, але слон перегородив мені шлях. Я направив на нього потік своїх мисленних вібрацій і слон постав переді мною у вигляді людини. Він дав мені п'ять солодких кульок ладду і велів мені їх з'їсти, що я і зробив. Тоді я зрозумів, що зустрів у лісі самого Ґанешу. Майже цілу милю він супроводжував мене, потім він зник.

З Рампура я автобусом доїхав до Катхґодама. На протилежному березі річки Гола стояв маленький храм, присвячений Хануману. Там жив Баба Сітарам. З ним я провів декілька днів. Він познайомив мене з шанованою людиною міста Бхімсінхом Чауханом. Я також познайомився з такими людьми як Мустакім Ахмад та Раві Шрівастав. Ці люди були послідовниками відомого святого Балака Баби. Мені теж стало цікаво та захотілося з ним зустрітися, але зустріч не вийшла. Тут я також дізнався про інших відомих святих цих місць, про Нім Каролі та Нантін Бабу.