Глава 2. Сур’я
Людина – це дивовижний дар матеріального світу. Творець створив її з особливою ретельністю, мудрістю та увагою. Людина – вінець творіння. У неї є свобода вибору: вона може добиватися своїх бажань чи відмовлятися від них. Якою б дорогою не пішла людина, вона обов'язково досягає своєї цілі. Вона може навіть Бога змусити спуститися до неї, або може відкинути Бога та жити самостійно. Людина досягнула успіхів у різних сферах життя. А сучасна людина може як занурюватися в морську безодню, так і подорожувати в космосі.
Серед тих істот, які володіють фізичним тілом, особливе місце займає жінка. Без жінок світ був би недосконалим. Без жінок втратили б сенс всі духовні практики, всі практики самовідречення, адже жінка незримо присутня в кожній дії чоловіка. Без жінок не було б історії, не було б сенсу у священних Пуранах. Жінка володіє особливою величчю, та й не даремно вважається втіленням самої природи. Вона стала втіленою причиною творіння. А тут я говорю про жінку, яку звали Сур’я. Вона досягла вершини свого шляху та живе згідно зі своїми бажаннями. Але той етап її життя, який був пов'язаний з сексуальними бажаннями, з похіттю, зі зневагою суспільства, наклав на неї свій відбиток. Вона не може забути тих принижень, на які прирекло її суспільство, хоча зараз вона і знаходиться на недосяжно високому, божественному рівні розвитку. Сур’я – це прекрасна жінка, яка володіє всім необхідним, щоб зачаровувати серця. Колись вона жила в королівській сім'ї, в Непалі. За її словами, вона була видана заміж у сім'ю з Баґешвара, що неподалік від Джанакпурі. Це була прекрасна дівчина-горянка, її краса дозволила Сур'ї породичатися з королівською сім'єю. Вона насолоджувалася своєю красою та молодістю, живучи в розкоші, але неочікувано її чоловік помер.
Після цього з нею обходилися нелюдським чином і зрештою вигнали з дому. Її молодість стала для неї прокляттям. Члени королівської сім'ї виявилися жорстокими людьми, вони не визнавали ніякого шлюбу. Піддаючись приниженню та насмішкам, вона блукала вулицями Бактапура. Одяг її зносився, тіло покрилося пухирями. Їй приходилося продавати себе заради шматка хліба. Якось вона втекла з японським альпіністом, але і тут її очікувало розчарування – японський юнак знову штовхнув її на шлях розпусти, а сам поїхав до Японії. Ось так вона знову була занурена в безодню відчаю, де до людини приходять думки про самогубство. Але вона була молода та красива і коли думала про свої страждання, то відчувала великий гнів. Вона зненавиділа всю чоловічу стать і ця ненависть допомогла їй вижити.
Тоді якось на її життєвому шляху зустрівся Нібхаї Натх Пір. Він побачив її довге волосся, прекрасне тіло, палаючий в очах вогник, і зрадів в душі. Він знайшов супутницю та помічницю в духовних трудах, яку він шукав вже сотні років. І ось він, зрештою отримав цей безцінний дар. Нібхаї Натх був видатним капаліком течії Агхор Натх тибетського тантризму. Навіть святі відлюдники, які мешкали в печерах Гімалайських гір, побоювалися його. Він був вправний у своїй традиції та міг з'являтися та зникати в будь-якому місці. Якось він став саттвіком та жив серед інших послідовників цієї течії. Але потім, коли побачив звичаї, що панували серед цих людей, пішов від них з відразою. Інколи він блукав світом, як звичайна людина. Коли він побачив Сур’ю, то був безмежно щасливий. Юна Сур’я піддалася його чарівності, вона не моргаючи дивилася на Нібхаї Натха. Він повів її з собою в Гімалаї, де на березі ріки Ґандакі, біля Татопані, у нього був дім-міраж. Він міг здаватися і хижиною і розкішним палацом.
Сьогодні Нібхаї Натх там не живе. Куди він зник, ніхто не знає. Чи то він досягнув вищої точки свого шляху, чи то мешкає в печерах Гімалайських гір. Що ж стосується його тлінного тіла, то його прийняли у свої обійми бурхливі води ріки Ґандакі. Сьогодні в тому домі живе Сур’я. Вона – жінка. Її називають то служницею Маї, то якшині.
Сур’я отримала від Нібхаї Натха всі його дивовижні здібності. Вона отримала всі сіддхі та стала справжньою йогинею. Вона могла робити все, що побажає, могла переноситься у фізичному тілі в будь-яке місце, але не могла вийти за межі тої невидимої межі, яку провів для неї Нібхаї Натх, який хотів, щоб вона завжди була з ним. Учні Піра: Рамнатх Адхорі, Сударшан Адхорі, Катхі Баба Адхор Капалік – також володіли безмежними здібностями. І всі хотіли зробити Сур’ю своєю сподвижницею, хотіли отримати її.
Але Сур’я вже давно вважала своє життя закінченим. Вважала, що її життя зруйнувала королівська сім'я. Вона лише мріяла про те, щоб вологою ніччю періоду мусонів, в саду, наповненому квітами, якийсь молодий голос поділився з нею своєю історією, поговорив би з нею відверто. А крім того їй нічого не було потрібно. Але з нею такого не відбувалося, і життя стало нестепним за тою межею, яку провів для неї Пір. Вона могла зробити все, що завгодно, але не могла зайти на цю межу. Адже тоді вона лишилася б всіх своїх надприродніх здібностей, всіх своїх духовних сил, і вогонь, який горів всередині, зникнув би разом з ними. Вона не хотіла, щоб бажання її серця зникли в нікуди – про них їй нагадувало все, що її оточувало: і гори, і сніг, і дерева.
Вона і тепер вважала, що смерть – не для неї, але і сенсу у своєму житті не бачила. Вона, сповнена відразою до людей, у яких немає цілі в житті, сама стала такою людиною. Так вона волочила своє беззмістовне існування.
Сур’я здалася – нехай буде, що буде. Вона чекала, і зрештою настав такий момент, коли Сур’я на березі ріки Ґандакі щось взяла у Піра і все-таки залишила його. Сур’я розповідала мені: “Пір ні за що не погоджувався розстатися зі мною, а коли я намагалася вирватися з кайданів його влади, він насилав на мене духів, які мучили мене.”
“Ці духи приймали фізичну форму та знущалися наді моїм тілом. Вони перетворювалися у змій та кусали мене, поки я не втрачала свідомість, а коли я приходила до тями, то Пір Джи сміявся отруйним сміхом, дивлячись на мій стан.”
Якось Пір сказав: “Поки я цього не захочу, ти не зможеш вирватися за межі закляття, за межі цього дому-ілюзії. Духи ніколи не дадуть тобі спокій. Я знаю, що ти хочеш піти від мене, але це можливо лише за умови, що ти переступиш поріг цього дому. А за порогом тебе очікують голодні духи. Це – духи, охоплені похіттю, охоплені спрагою, яку можеш втамувати лише ти. Саме тому вони мені й служать, саме тому і є основою моєї сили, і вони будуть мені служити доти, поки я використовую тебе у своїх духовних практиках. Зараз ти вже досягнула цілісності, досягла досконалості, і ці духи можуть все зробити за твоїм наказом. Але все це буде не зараз, Сур’є, а значно пізніше. Адже я ще не задовольнив власну спрагу. А ти хочеш, щоб я відпустив тебе задовольняти спрагу цих духів.”
“Якось учні Піра Джи Сударшан Адхорі та Кантхі Баба Капалік принесли звідкись тіло тринадцятилітньої дівчинки. Вони поклали її в місці спалювання трупів на березі річки Ґандакі та прикрили червоною тканиною. Труп був зовсім свіжим. Вони вдвох об'єднали зусилля, спробували всі способи, проводили пуджу, викликали на допомогу духів. Потроху труп почав оживати. Побачивши це, обидва радісно засміялися. З цього приводу вони пили вино і займалися, Бог знає чим.”
“Потім Сударшан підбіг до дівчини та нахилився над нею. Він був дуже радий, що їхні обєднанні зусилля увінчалися успіхом. Але невідомо що раптом відбулося. Кантхі Баба підняв величезний камінь та вдарив по схиленій голові Сударшана Адхорі. Той піднявся, окривавлений, і своєю чергою теж вдарив Кантхі Бабу каменем. Зав'язалася бійка. Потім вони почали використовувати один проти іншого вбиваючі мантри. Дівчинка між тим знову втратила свідомість.”
“Духи розділилися на два ворогуючі боки, вони повною мірою взяли участь в цій битві. В місці спалювання трупів піднявся шум та гам. Нібхаї Натх Джи взяв мене з собою і ми відправилися туди. Побачивши Нібхаї Натха, духи лишилися своєї сили. Але до цього моменту і Сударшан Адхорі, і Кантхі Баба вже померли. Їхні черепи були розколені. Нібхаї Натх занурився в глибокі роздуми. Він смикав себе за волосся та проклинав дівчину, яка лежала без свідомості. В дівчині ще жевріло життя, але вона лежала оголена серед трупів тих людей, які позбулися життя через неї.”
“Пір Джи спробував повернути їх до життя, і тут я дещо згадала і здригнулася при цьому спогаді. Моє минуле постало переді мною, як живе. Пір Джи був зайнятий своїми справами. Я зрозуміла, що мені випав щасливий випадок. Не роздумуючи надто довго, я підняла з землі камінь та вдарила Нібхаї Натха Піра по голові. Його череп розколовся. Він упав та помер. Все це відбулося за лічені миті.”
“Деякий час я споглядала цю картину, а потім зіштовхнула три трупи у воду річки Ґандакі, і ріка прийняла їх у свої обійми. Я підняла непритомне тіло дівчинки та відправилася до себе додому, тобто у свій ілюзорний, примарний дім. Але ж насправді він не існував. Я побачила маленьку хижину. В ній не було нічого, крім різного виду черепів, розвішаних повсюди. Адже цей палац був не справжній. Тепер я була вільна і в будь-який момент могла викликати на поміч духів. Я поклала непритомну дівчинку на землю і з допомогою духів привела її до тями.”
“Наступного ранку ми разом з цією дівчинкою відправилися в дорогу. Надто багато безцінного часу свого життя я провела в цьому місці, я дійшла до знемоги, задовільняючи похіть голодних духів. Але я ні про що не хвилювалася, бо тепер володіла особливими духовними силами та здібностями, які я могла б використовувати собі на благо при необхідності чи для того, щоб досягнути потрібного статусу в суспільстві, яке я зневажала. Це суспільство відкинуло мене у свій час, але тепер я знову могла завоювати в ньому достойне місце. Крім того, я надто довгий час провела у світі Нібхаї Натха, світ давно мені набрид. Однак, повернувшись в суспільство, я виявила, що воно не хоче мене приймати. Я теж не могла прийняти суспільство, я вже давно відвикла від нього.”
“Мені не залишалося нічого іншого, як повернутися на берег річки Ґандакі. Я взяла з собою ту дівчинку. Я вирішила, що побудую хижину неподалік від мосту у Татопані. Але майбутнє дівчинки хвилювало мене. Вона нічого про себе не розказувала, а мені потрібно було якось влаштувати її долю. Якраз в цей час почалося будівництво підвісного мосту через річку Ґандакі. Там була людина, яка спостерігала за ходом будівництва, на ім'я Шарма. Він приїхав з Катманду. Побачивши, що він цікавиться дівчинкою, я швидко організувала їм весілля. Савіта була дуже щаслива у шлюбі. Я теж була щаслива, бо перебралася до них в Катманду та жила разом з ними. Але я не могла відкараскатися від своїх спогадів, які постійно мучили мене. Кожна вуличка в Катманду нагадувала мені про мою ганьбу. А ось Рана Шасан, та людина з королівської сім'ї, який став причиною моїх нещасть, знаходився на піку своєї слави. Він вів розкішне життя у своєму палаці. І ось я прийняла рішення погубити королівську сім'ю.”
“Я повернулася в Татопані. Зробила хижину підходящу для духовних практик. Декілька днів я займалася тим, що намагалася заспокоїти свій розум. Потім я приступила до практики. Я викликала духів, щоб вони допомогли мені та виконали мої доручення. Я облаштувала дім-міраж за своїм смаком і наповнила його всеможливими предметами розкоші. Раніше господарем цього дому був Нібхаї Натх, а тепер я була його повноправною хазяйкою.”
“Я вже дуже давно добивалася своїх цілей. Я знищила тих людей, що стали причиною моїх нещасть. Навіть їхні душі зараз знаходяться у моїй владі. З японським юнаком я теж розправилася. За допомогою своїх здібностей я викликала його до себе, а потім приводила до нього померлих дівчат. Я відтворила їхні тіла, але це були несправжні, ілюзорні тіла. Японець займався з ними сексом і це заняття повністю його висушило, поки він не помер. Тепер його невдоволений дух блукає по світах.”
“Але я заплуталася у власному житті, з йогині стала якшині. А я ж володію безмежними можливостями. Можу прийняти будь-який фізичний вигляд за своїм бажанням, можу ставати невидимою. Можу переміщатися в будь-яке місце. Але я не змогла правильно розпорядитися тим, що мені було дано, бо мою спрагу неможливо втамувати. Я ніби вся горю зсередини. Сама себе мучу, руйную, хочу покінчити з цим життям, але через духів, які переслідують мене, я не можу цього зробити. Мені навіть проти своєї волі приходиться виконувати все те, що вони від мене хочуть. Вони використовують мене, а я використовую їх. Я задовільняю їхні потреби, а вони стали інструментом для задоволення моїх потреб.”
“Але відтоді, як ти прийшов до мене, я відчуваю дивовижний спокій. Всередині мене наче звучить прекрасна музика. Ти тут вже вісімнадцять днів, і увесь цей час духи не наважуються до мене підступитися. Вони дивляться на мене здалеку, не наближаються, і я теж не наближаюся до них. Куди поділася та спрага, ця невдоволеність? Вони більше не мучать мене. А раніше ж вони доводили мене до непритомного стану. А тепер я спокійна. Всередині мене прохолода і разом з тим дивовижна радість. Подивися, як уважно розглядають мене ці духи, але вони нічого не можуть зробити. Відтоді як ти сюди прийшов, все змінилося. Але як тільки ти підеш, все це почнеться знову, а я вже не можу цього допустити. Тому я не хочу, щоб ми розлучалися. Та і як може людина відмовитися від неочікуваної радості, яку вона вже зневірилася знайти. В пошуках цієї радості я блукала світом вже цілих сто сорок п'ять років. Ось і скажи мені сам, як я можу відпустити тебе?”
Я подивися на Сур’ю. В ній була і ніжність, і любов, і співчуття, і піклування – всі якості ідеальної жінки. Але вона була не тільки такою, як вона себе описувала, всередині неї був прихований ще один образ, який міг проявитися в будь-яку хвилину. І тоді вона погубить будь-якого шукача істини, що мав необережність з нею зв'язатися. Ця людина буде вічно блукати в цьому палаці, повному ілюзій. Вона дійсно була якшині – у її зовнішності були якісь чари. Крім того, вона могла приймати будь-який вигляд. Вона в будь-який момент могла зробити все, що завгодно. Під час моєї присутності вона не могла звернутися до духів. Зовнішньо була двадцяти п'ятилітньою дівчиною, але вона стверджувала, що їй сто сорок п'ять років. І ось вона блукає в пітьмі та мучиться, бо шлях, який вона вибрала – це не шлях душі. Вона задовільняє свою спрагу кров'ю, а голод – м'ясом тварин, а духи їй допомагають.
Ті вісімнадцять днів, коли я знаходився біля неї, духи намагалися наблизитися до Сур'ї, але в них нічого не виходило. Я все бачив та міг спостерігати їхні числені спроби, але мовчав. Тепер Сур’я розповідала історію свого життя. Вона згубила всіх найстарших членів королівського роду, змусила їх піти передчасно з життя, а душі прирекла на вічні поневіряння. Інколи вона показувала мені їхні душі та проклинала їх. Душі, тримаючись від мене на шанобливій відстані, молили: “Звільніть нас від влади Сур'ї, ви на це здатні. Сур’я нічого не може зробити через вашу присутність, і ми також безпомічні. Це для нас нове та незвичне. Адже скільки до цього приходило мандрівників, чи то звичайні люди, чи ті, хто йшов духовним шляхом, але всі в результаті стали її жертвами. А ви – інший. Світло вашої душі може нас звільнити.”
Коли я бачив душі тих, хто в минулому були прославленими членами королівського роду, я починав їх шкодувати. Але потім розумів, що вони отримали відплату відповідно до своїх вчинків. Вони ніколи не замислювалися, чи правильно чинять, творили зло та несправедливість. Так, в нашому світі, подібному прекрасному садові, розцвітають найрізноманітніші квіти. Деякі достойні того, щоб боги прикрашали ними своє волосся.
Колись ці люди бути найзнатнішими в Непалі. Це призвело до того, що їхня гординя неабияк зросла. А ця гординя своєю чергою штовхала їх на мерзенні та жорстокі вчинки, що стало причиною їхнього падіння. Вони отримали по заслугах, і ось всі сто двадцять років їхні душі блукають, не знаходячи спокою. Вони будуть блукати й далі, поки якась свята душа не звільнить їх від влади Сур'ї.
Ввечері ми з Сур’єю сиділи на даху її розкішного палацу. Промені заходу Сонця гралися у хвилях ріки Ґандакі. Але я помітив, що численні вогні палацу не відбивалися у воді. Тільки інколи в річці мелькало відбиття бідної хижини. Одна бідна халупа стояла біля підвісного мосту. По мосту в обидва боки йшли люди. Я їх бачив, а вони не звертали на палац ніякої уваги. І тут в моєму мозку ніби блиснула блискавка.
Невже Сур’я теж хотіла заманити мене у свої ілюзорні сіті? Вона розповіла таку сумну історію, пробудила жалість, а насправді вона хоче і мене зробити своєю жертвою? Я вже майже потрапив на її вудочку, але думки, які виникли в умі, зуміли мене попередити.
Спустилася ніч, місячні промені посріблили річку, зробивши пейзаж ще прекраснішим. Я переповнився різними суперечливими почуттями. Я знову потягнувся до подвійності, до двайти матеріального світу. Відчув бажання. Але потім від подвійності знову захотів повернутися до єдності, до адвайти.
Я думав, що навіть острів виникає з води. Ріка живиться з гірських джерел, але в той момент я зрозумів, що немає ні рік, ні струмків. Все взаємопов'язане, все витікає одне з іншого. Саме тому говорять: “Любов – вічна спрага.” Людина не може задовольнити цю спрагу і скрізь знаходиться у пошуках любові. Хоча любов виникає від зіткнення із зовнішньою красою, але її глибокий зв’язок – з душею людини. Сумний поклик душі та вічна спрага з'єднують один з одним чоловіків та жінок.
Любов – це сама природа. Любов не визнає ніяких таємниць. Всі таємниці знаходяться тільки в умі того, хто дивиться. Природа виражає своє співчуття за допомогою цілющих рослин, які вона нам дарує, виражає свій гнів, коли насилає на нас паводки, бурі та урагани. Природа завжди відкрита, оголена. Сур’я – істинне втілення природи. Всередині її горить вогонь. ЇЇ голос подібний шуму дощу в горах. Я не хотів втрачати ту нову істину, що недавно побачив. Не хотів змінювати світанок сьогоднішнього дня на світанок дня вчорашнього.
Коли спустилася ніч мене почало долати багато різних думок. Ми з Сур’єю обговорили величезну кількість тем і ось, коли ми продовжували бесідувати з хвиль показалася знайома тінь. Харі Баба! Мій Гурудев! Обличчя його випромінювало світло. Чим ближче він наближався до нас, тим сильніше трусилася Сур’я, і накінець впала без тями. Палац припинив своє існування. І ось, я вже стояв навпроти Гурудева. Я дивився на нього, не відриваючись, долоні самі склалися у вітальному жесті. Тоді переді мною постав і Гуру Горакхнатх Джи.
Він сказав: “Йди! Що ти зволікаєш? Йди, але не забувай запитувати дорогу. На твоєму шляху будуть і троянди, і шипи. Відносься до них однаково.”
“Сур’я, вставай! Вважай, що той потік, в якому ти плила, подібний істинному, з якого виникло хибне. Ти вже досягла небачених висот. Ти могла направити свої великі таланти на благо цього світу, але ти надала перевагу йти іншим шляхом. Закляття твого гуру стало причиною нещасть. Нібхаї Натх, Сударшан Адхорі та Кантхі Баба Капалік залишилися недосконалими без жінки. Ти хотіла палати, як запалений світильник. Ти думала, що всі люди далекі від ідеалу, думала, що можеш захистити себе, тільки нападаючи на інших. Тому ти вирішила, що для досягнення власних цілей всі засоби добрі, немає нічого аморального. Але в цьому полягає твоя помилка. Всі люди, які тобі до цього зустрічалися, були егоїстами, і ти під їхнім впливом сама стала такою. Егоїстичні чоловіки перетворюють гарних жінок в іграшку для задоволення своїх приземлених бажань, в розмінну монету в їхній політичній грі, в боротьбі за владу. Вони порушують всі закони, принижуючи та експлуатуючи жінок. Які тільки ролі вони змушують грати жінок, але ніколи не думають, що жінка може стати на шлях розвитку та досягнути не менших висот.”
“Ти теж була лише засобом, лише пішаком в їхніх іграх. Ви могли б стати досконалими, могли б стати доповненням один одного. який сенс був у всіх цих духовних практиках? Адже увесь рух переходить в повний спокій, а після періоду спокою знову починається становлення.”
“Але істинна ціль – це спокій, в якому полягає увесь рух. Де все з'єднується разом. Це стан, в якому все розчиняється. Є та межа, якій немає назви, але вона дає повний спокій будь-якій людині, будь-якій живій істоті. Можна називати це часом, чи якоюсь іншою назвою. Всепоглинаючий час. Він нападає на всіх, знищує всіх, але сам залишається нерухомим. Це стан повноти, який затягує всередину, подібно магніту, подібно тому, як повний місяць притягує до себе океанські води. Можна сказати, він жорстокий, невловний, безжалісний. Але його не можна задовольнити. Він поглинає людей, богів та цілі народи. Але саме час створює увесь цей Всесвіт. Адже для створення необхідне знищення. Необхідно підтримувати баланс.”
“Сур’я! Люди в цьому світі несповна розуму і поглинені власними егоїстичними бажаннями. Вони створюють незчисленну кількість планів, у них постійно виникають наміри, хороші та погані. І вони намагаються будувати своє життя, грунтуючись на цих ілюзорних планах, намагаючись не думати про те, що існує остання межа, яка покладе кінець всім їхнім намірам.”
“Немає ніякої сили, ніякого способу домовитися з цією невідворотною силою. Ніхто не може зупинити час. Всі живі істоти в цьому саду, який зветься життя, є жертвами цієї сили. Ця сила не з'являється напряму, але невидимо присутня в кожній миті життя. Так само як якось Гімалайські гори розчиняться від сили духовних практик, в які занурені відлюдники, які там живуть, так і люди, які загрузли у проблемах та задоволеннях цього світу, якось розчиняться в цьому всепоглинаючому началі.”
“Адже цей проявлений світ – театр, створений часом. Смерть невблаганна, вона не шкодує нікого. Людина пишається своєю силою та молодістю, думаючи, що вони дані їй навічно, і під їхнім прикриттям творить різні непотребства. Але як мистецьки створений цей світ! Будь-хто, хто в ньому зявився, буває їм зачарований та потрапляє в його сіті, і тільки остання межа здатна зруйнувати чари.”
“Життя – це особливе мистецтво, де потрібно знати тонку межу, лінію, якою слід йти. Правильне, праведне життя не означає поклоніння розкоші та багатству. Це – життя, де немає егоїзму, вільне від симпатій та антипатій, вільне від прив'язаностей та бажань. В цій божественній межі, про яку я говорив, і полягає джерело майбутнього розвитку, причина майбутнього руйнування. Там – вогонь погребального багаття, там руйнування всіх п'яти основних елементів. Тільки там розум може по-справжньому відпочити. Засинають органи відчуттів, нерухомими стають тонке та кармічне тіла. Ось про яку межу, про яку границю я кажу.”
“Для істинного йога всі мирські насолоди позбавлені привабливості. Та і яка радість може бути в цьому світі? По-суті, в ньому немає ніякої радості. Увесь світ був створений для того, щоб якось зруйнуватися. Людина досягає своїх цілей, досягає багатства, але неочікувано помирає. Тоді безглуздими стають всі зусилля, всі переживання цієї людини. Всі задоволення цього світу мають тимчасовий характер. І ці мирські радості створені для того, щоб зробити людину потім ще більш нещасною. Але, не дивлячись на те, що люди знають про все це, вони потрапляють у сіті великої ілюзії, в сіті маї.”
“Сур’я! А тепер задумайся над тим, хто ми, і що являє собою навколишній світ, світ видимий та проявлений. Чому ти його заселила власними думками? Адже думки – це ілюзія. Якщо зникне ілюзія, то для навколишнього світу в цьому немає ніякої шкоди. Подібно до того, як був зруйнований твій палац-привид. Це ніяк не вплинуло на навколишній світ.”
“Навіщо це тіло руйнується, навіщо проявляється, навіщо росте? Навіщо відбувається цей нескінченний колообіг народження, смерті, щастя та нещастя? Яка ціль виникнення цього фізичного тіла? Тепер перестань піклуватися про те, залишиться воно з тобою чи зникне. Саме тоді ти досягнеш своєї цілі. Істинна радість присвятити увесь свій час та думки якомусь заняттю, повністю зануритися в нього. Адже нам дано так багато різноманітних засобів, за допомогою яких ми можемо зробити своє життя прекрасним. Тоді людина не буде вигадувати руйнівні засоби, не буде придумувати, з допомогою якої зброї знищити собі подібних.”
“Навіщо ми ділимо суспільство на національності, касти та класи? Адже по-справжньому людина не належить жодному класу, жодній національності. Сур’я! Зміни свої життєві цілі. Нехай вони будуть присвячені служінню Істині. І тоді ти залишиш про себе в цьому світі добру пам’ять. Залиш минуле, забудь його, йди вперед.”
Всього за декілька хвилин великий гуру Горакхнатх своїми божественними промовами змінив життя Сур'ї. Після цього він з посмішкою подивився на мене. Від його обличчя виходило таке світло, ніби світло всіх зірок з тисячі небес з'єдналося в ньому. А я вже давно не відриваючись дивився в його бік. Як тільки він закінчив свою промову, мені здалося, що ніч поступилася місцем ранку і Сонце починає дарувати світу свої перші світанкові промені. Насправді все ще була ніч. Світло, яке випромінювалося від великої людини, розсіяло нічну пітьму та звільнило від закляття душі, що були прив'язані до Сур'ї.
Після цього дві великі людини покинули нас, розчинилися вдалині. Тепер навколо царювала непроглядна пітьма – ні місячного світла, ні сяяння, яке випромінювалося від великих просвітлених. І тільки тихий шелест хвиль ріки Ґандакі порушив тишу. Ми з Сур’єю уважно дивилися один на одного та йшли вперед. З очей, як перлини, капали сльози. Але, не дивлячись на ці сльози, на наших губах розквітала посмішка. Ніжний вітерець, який доносився з річки, освіжував наші розпалені тіла.
Ми відправилися до хижини, яку колись побудувала Сур’я власними руками. Це було все, що залишилося від чудового палацу-привиду, але все-таки ця хижина виявилася більш довговічною будівлею.
На світанку я попрощався з Сур’єю. Я хотів назавжди зберігти спогади про ці дев'ятнадцять днів, проведених з нею. Я згадав той день, коли на зворотньому шляху йшов через долини Мустангу, через Дамодар Кунд, через Муктінатх і Гумсат Дана і, накінець, прийшов сюди. І тоді я побачив Сур’ю на порозі цієї хижини, яка тоді здавалася чудовим палацом. Вона виглядала як молода непальська дівчина.
Сонце вже ховалося за горизонт. Ніч вступала у свої права. Рідкі хмари погрожували пролитися дощем, здалеку гриміло. Я шукав якесь місце, щоб сховатися на нічліг. І тут прекрасна молода дівчина покликала мене. Коли серед лісу я побачив такий чудовий палац, то подумав, що це напевно місце відпочинку королівської сім'ї, і палац був побудований, бо звідси відкривається прекрасний вид на гори та на річку Ґандакі. Адже звідси можна було побачити піки таких гір, як Дхаулагірі, Аннапурна та інші, не менш відомі. Але ще до того, як я повернув у бік мосту, Сур’я з великою шаною вітала мене та запросила у свій палац. Я був зачарований та повільно пішов за нею. Але як тільки я увійшов у палац, то відразу відчув його незвичну атмосферу. Я чув дивні звуки, зітхання та скарги. Я був дещо наляканий, побачивши цей новий образ Сур'ї. Мій розум спорожнів, я не міг думати ні про що інше, але все-таки насіння духовності посіяне раніше не дало збитися мені з правильного шляху, очистило мої наміри, зробило їх чистими та священними. Сур’я не змогла зробити мене своєю жертвою. Вона впала без тями, а всі нещасні духи молили: “Звільни нас від Сур'ї! Ця жінка – йогиня, але вона подібна якшині. Раніше вона була звичайною жінкою, але тепер завдяки своїм практикам, на свій розсуд, може приймати будь-яких образ. Вона володіє незвичайною, надприродною силою, силою ілюзії, силою маї. Але тільки тебе вона не може зачепити та ми також не можемо наблизитися до неї у твоїй присутності.”
Ці духи просили мене так жалібно, що я відчув співчуття до них. Сур’я ж сиділа біля мене та намагалася справити на мене враження за допомогою свого мистецтва.
Інколи вона хотіла бути вільною, а інколи обійняти мене. В її палаці я всім був забезпечений. Інколи солодкі хвилі ріки Ґандакі навіювали на мене дивні думки, але через вісімнадцять днів я зрозумів, що повинен піти. Але між тою Сур’єю, що була раніше, і між Сур’єю сьогоднішньою, величезна різниця. Раніше у неї було багато помічників, а сьогодні вона одна. Вона так багато хоче розповісти, але не може цього зробити. Раніше вона наводила на інших жах, а сьогодні боїться сама себе. Але я повинен звільнитися від прив'язаності до Сур'ї та піти. Коли я зібрався йти, Сур’я голосно заплакала. Я, то зволікав з відходом, то знову збирався йти. Вона бігла за мною, притискалася до мене всім тілом, хотіла мене затримати. Але ж це і є справжня прив'язаність, яку необхідно подолати. Я вирвався з її обіймів, і, не оглядаючись, перейшов міст через річку. Вона стояла на тому березі ріки Ґандакі, а я на цьому. На двох берегах ріки були дві живі душі, які прагнули звільнитися.
Я збирався піти, але не міг і продовжував стояти на березі. Вона теж хотіла піти, але теж продовжувала стояти. Між нами тік священний Ганг. Ми обидва мовчали, але обидва прагнули звільнення. Для того, щоб досягнути своїх цілей, ми обидва одночасно розвернулися і пішли в різні боки. Я не обернувся подивитися на неї, а вона теж не обернулася, бо ми обидва мислили в одному напрямку. Через два дні я досягнув Покхари та звідти продовжив свій шлях.
Сур’я жива і зараз. Якось я знову її зустрів в повний місяць 1977 року у храмі Сваямбхунатх в Катманду. В той час я повертався від Амрітананта Джи, з яким зустрічався в його помешканні, в Ананд Кутір. Зі мною був громадянин Британії Альфред Сі (Бріджананда). В Індії він володів авіалініями Калінга.
Я побачив, що Сур’я помітно змінилася. Сама змінила себе. Вона безкінечно дякувала Бабі Горакхнатху Джи, потім впала мені в ноги. На нас почали дивитися люди. Сур’я хоча і була досить зрілою жінкою, але залишалася дивовижно красивою. Вона як і раніше втілювала собою маю, про яку говорять йоги. Вона як і раніше була справжньою якшині, але сьогодні її практики були чисті та бездоганні. Вона наповнилася святістю. Вона взяла з нас обіцянку, що ми візьмемо її з собою. Ми, бесідуючи, вийшли в храмовий двір. Стояла дуже гарна ніч повного місяця. Ця ніч була присвячена Будді, тому у храмі зібралося багато народу. Люди з телебачення зупинили нас і зробили багато фотографій. Звісно, що неземна красуня у компанії відлюдників звернула загальну увагу.
Ми спустилися донизу, в Шамбху Лодж, де ми до цього зупинилися. Ми з Альфредом жили там вже три дні. Саме там ми провели ніч, а наступного ранку утрьох прийшли в Матері Сангу. Це границя між Непалом та Китаєм. Цілий день ми милувалися красою струмків та водопадів, а на ніч зупинилися в домі одного знайомого непальця. Альфред був людиною, ласою до мирських насолод, і жінок він розглядав тільки з точки зору свого задоволення. Саме так він і дивився на Сур’ю, а вона, розуміючи його думки, тільки сміялася. Вночі вона лягла спати біля мене. Лежала нерухомо і про щось думала. Я запитав у неї: “Сур’я, про що ти думаєш?” Вона відповіла: “Порівнюю минуле та теперішнє, думаю про цього англійця. Взагалі-то Муні Капіл, я досі володію всіма тими силами, що володіла раніше. Звісно моє мислення змінилося, змінився мій образ життя. Але якщо ти скажеш, ми можемо прямо зараз утрьох відправитися в мою хижину” Я засміявся і теж відповів жартуючи: “Ну, добре пішли.”
Я оголосив все це Альфреду. Він спочатку злякався, але потім погодився і почав з подивом розглядати Сур’ю. Я пояснив Альфреду, що Сур’я прочитала всі його думки. Тоді він почав просити пробачення, але Сур’я тільки засміялася. А потім вона за допомогою своїх надприродних здібностей прийняла образ величезної якшині. Вона підняла нас обох та увесь наш багаж, перенесла нас у повітрі, і ми опинилися у хижині. Альфред трусився від страху, а я його заспокоював. Накінець Сур’я прийняла свій колишній вигляд, і Альфред трішки заспокоївся. Він влаштувався в кутку хижини та заснув.
Я знав про дивовижні здібності Сур'ї, але ніколи не бачив, як вона їх застосовує. Я тоді багато отримав від Сур'ї. Ми гуляли з нею по всьому Тібету, заходили в печери, де зустрічалися з великими відлюдниками. Ми обмінювалися своїми знаннями та досвідом, а потім я повернувся за Альфредом. Сур’я зголосилася доставити нас до місця призначення, але ми надали перевагу іти пішки. І знову я залишив позаду Татопані, але збагатився новими спогадами про Сур’ю.
Під враженням від часу, проведеним з Сур’ю, я мандрував Непалом. Бачив дивовижні чудеса, отримував незвичний досвід. У своїх мандрівках я знову повернувся на берег ріки Нараяні. В одній з печер я побачив Павана Пурі Махараджа, зануреного в стан самадхі. Там я теж провів деяких час. Мені прийшлося довго чекати того моменту, коли Паван Пурі Джи вийшов зі стану самадхі. Я чекав цього моменту невтомно, нічого не їв і не пив. Але один погляд цього святого міг знову відродити мене до життя. Я трішки пожив у нього, потім він велів мені йти на ярмарок біля міста Джанакпур. І я направився в Джанакпур. Дорогою роздумував про те, як багато спогадів пов'язано у мене з цими місцями: з Катманду, з Джанакпуром, з Біратнагаром. Скільки всього відбулося в цих місцях, а тепер навряд трапиться. Чому ж Баба послав мене в Джанакпур? Я подумав, що там, вочевидь, зберуться тисячі святих відлюдників, у яких можна багато навчитися.
Через декілька днів я прийшов в Джанакпур. У дворі храму Рами я розмістився разом з іншим відлюдником. На ярмарок приїхали тисячі відлюдників, я був знайомий майже зі всіма з них. Але цього разу я прийшов з вибритою головою, одягнений в традиційний одяг мандрівних святих. Зовнішньо я дуже відрізнявся від того, як виглядав раніше. Я знав всі вулиці та закутки Джанакпура. Якось вранці одна дівчина впізнала мене, спочатку мовчки витріщалася на мене, потім закричала: “Ой, мама! Прийшов Пайлот Баба!” Я відразу зрозумів, що відбудеться далі. І дійсно, скоро навколо мене зібрався натовп. Тисячі студентів, дівчат та юнаків оточили храм. В Джанакпурі не дуже добре відносилися до відлюдників. Деякі подумали, що відлюдники за допомогою заклять відтворили чи якимось іншим способом змусили мене відректися від світу, тому цих відлюдників не завадить побити добре. Навколо храму біля священного ставка зібралися і шановані люди міста: вчителі, професори, королівський міністр, представники королівської сім'ї. Побачивши цього відлюдника, перелякалися.
Тоді я і почув про те, що відбувається, і вийшов з меж храму, де мене відразу зустріла Раджьяшрі. Це була дівчина з дуже впливової сім'ї. Побачивши мене, вона відразу ж кинулася в мої обійми: “Сер, що ви зробили? Хто вас сюди привів?” Підійшов і Лачхумул, який тоді очолював коледж. Він відразу ж сказав: “Кунвар Сахаб, цих відлюдників ми в живих не лишимо. Вони на вас випробували якісь свої закляття!” Я з любов'ю подивився на них обох, потім сказав: “Синку, не можна так чинити, ідемо краще до священного ставу.”
Ми прийшли в дім Рамлала, і поступово всі люди підтягнулися туди. Я довго їх умовляв. Розповів їм всю свою історію і пояснив, що відлюдники не винні в тому, що я віддалився від світу. Але вони ніяк не могли мені повірити. Але коли директор коледжу поговорив з людьми, вони розішлися по домівках, але їхні думки про мандрівних відлюдників були не найкращі. Я відносився до відлюдників з великою повагою і не бажав їм зла, тому відправився у храм поговорити з ними. Але побачив, що там деякі з них напилися вина і затіяли бійку з поножовщиною. Наступного дня студенти покликали мене і повідомили, що замкнули дівчину легкої поведінки та відомого садху Шамбхугірі, яких спіймали разом. Я і раніше чув про такі випадки, але тепер, коли я побачив все власними очима, мені стало дуже соромно.
Студенти говорили, що ця розпуста відбувається кожного року під час ярмарку. Вони всі прекрасно про це знають, але хотіли показати мені всю глибину їхнього падіння. Говорили про те, що всі ці відлюдники – першорядні лицеміри та шахраї, обманюють людей і цим живуть. Те, що отримують у храмі, вони потім продають на ринку, а на ці гроші купують вино і вчиняють розпусту. Студенти говорили, що не розуміють, як я міг потрапити в лапи до цих пройдисвітів, і умовляли мене повернутися у свій колишній стан. Того захопленого на місці злочину Бабу, я звільнив, але потім щодня спостерігав подібні сценки чи студенти мені про це доповідали. Відлюдники продавали храмові пожертви, пили вино, чіплялися до жінок. Якось садху, на ім'я Бхарті, почав прямо на вулиці чіплятися до молодої дівчини. Якби пізніше поліція не звільнила його, розлючений натовп забив би його насмерть сандалями та палками. Студенти були у нестямі від гніву, бо та дівчина була ученицею коледжу. Я з великим трудом відправив цього відлюдника до індійської границі.
Кожному в цьому місті здавалося, що стати відлюдником – подібно на прокляття. У мене постійно юрмилися студенти та студентки, умовляли мене змінити своє рішення. Я мучився суперечливими відчуттями. Ярмарок продовжувався ще два дні, але я мріяв вже бути якомога далі від нього.
Але якось, коли я здійснював омовіння біля ставу, побачив свого Учителя. Там здійснювали омовіння багато моїх знайомих, але коли серед нас з'явилася ця людина, всі застигли на своєму місці. Він стояв у воді, але здавалося, що ні. Я повільно наблизився до нього. Він взяв мене з собою та повів далеко, на саму середину ставу. Навколо ставу між тим зібралися тисячі людей. Гурудев обійняв мене і я відчув дивовижні за своєю красою відчуття. Потім він застеріг мене від того, щоб я не дуже зв'язувався з відлюдниками. Сказав, що я повинен навчитися відрізняти справжніх святих від фальшивих, адже вся ця система монастирів, ашрамів та відлюдництва – ніщо інше, як соціальний інститут. До цього не слід прагнути, бо, як тільки виникає нехай навіть невелика община людей, в ній з'являються всі ті ж проблеми, що і скрізь – прив'язаності, суперництво, заздрість. Істина в тому, щоб вийти за межі всіх цих общин. Тільки вільна людина може це зробити. Бо існує велика різниця між тим, що було вчора, і тим, що відбувається сьогодні. В колишні часи монастирі та ашрами були справжніми центрами духовності та знань, а сьогоднішні “святі” самі зайнялися політикою. Потрібно бути збоку від цього, жити у своєму власному ашрамі, у своєму фізичному тілі, завжди йти вперед. Час сам покаже шлях. Адже існують справжні святі та відлюдники, які не мають нічого спільного з тим, що відбувається в Джанакпурі. Необхідно рівнятися саме на цих великих людей, які повністю занурені в божественне.
Горакхнатх Джи велів мені після ярмарку приєднатися до нагів. Він сказав, що сам він в будь-який момент може прийти та зустрітися зі мною. Сказавши все це, він нирнув у воду і більше вже на її поверхні не показувався.
Коли я виплив на берег, люди оточили мене зі всіх боків з запитаннями: “Хто це був? Що говорив? Куди пішов?” Я тільки посміхався у відповідь, але нічого не відповідав, хоча люди продовжували запитувати. Я переодягнувся і тихо сів на своє місце. Люди ще декілька годин чекали, що Баба ось-ось випливе. Через деякий час до мене підійшли Рамананда Тьягі, Авадхут Баба і Баба Кхаптарвале. Вони лагідно погладили мене по голові, благословили та сіли поруч.
Потім вони почали розповідати про своє життя відлюдників, про те, як їм довелося провести якийсь час разом з Харі Бабою. До цього я розпитував деяких відлюдників, скільки часу вони присвятили духовним практикам, і зрозумів, що не зможу так довго чекати для того, щоб наблизитися до божественного. Я поділився своїми побоюваннями й Авадхут Махарадж сказав мені, щоб я не впадав у відчай, що все залежить від карми людини. Деякі люди за довгі роки нічого не можуть досягнути, не дивлячись на чистоту та твердість своїх намірів, а хтось досягає своїх духовних цілей легко та швидко. А оскільки я мав щастя спілкуватися з Харі Бабою, то це добрий знак. Адже далеко не кожному пощастило зустріти цю людину. Авадхут Махарадж велів мені йти духовним шляхом, відкинувши усі сумніви. Відлюдники благословили мене та пішли на своє місце. Після цього мене оточили ті люди, яких я знав у минулому. Вони хотіли принести мені купу подарунків, але знаючи мій характер, принесли тільки те, що необхідно. Солодощі я велів роздати, а потім пішов з території храму, відправився до саду, але і тут за мною ув'язалися діти. В саду я лежав зовсім не довго – люди почули, де я знаходжуся і знову оточили мене. Отже, поки продовжувався ярмарок, я увесь час знаходився у натовпі, а потім я покинув місто вночі, бо вдень мені б не дозволили цього зробити.
Я пішов разом з сотнями нагів. На залізнодорожній станції Дарбханга мій вчитель приєднався до нас. Приблизно шістнадцять днів ми всі разом ходили монастирями. Інколи ми долали деякі відстані потягом. В кожному монастирі нас дуже добре приймали та проводжали. Якщо проводи не були обставлені належним чином наги могли й розізлитися.
Ми з Гурудевом жили серед нагів і я на практиці дізнався їхній побут й традиції. В Сітагарху ми з вчителем покинули нагів і знову перебралися на територію Непалу. Через декілька днів ми прийшли до печери, що на березі річки Нараяні. Там я зайнявся глибоким вивченням системи монастирів та ашрамів, вивчав Веди, Упанішади, Шастри та Пурани, правила та традиції в житті відлюдників. Я навчився спати на землі, ходили пішки, їсти та пити, що прийдеться. Через деякий час мій вчитель відправив мене, поручивши виконати деяку місію.
Відтоді й до сьогоднішнього дня я мандрую світом. Іду увесь час вперед. На своєму шляху я багато разів зупинявся – мене відволікали земні радощі, багатство, успіх. Інколи я навіть спотикався та падав, але щоразу підійматися та відновлював свій шлях.
Накінець я перестав піклуватися матеріальними цінностями. На своєму шляху мені прийшлося відчути й славу, і паплюження, я навчився відноситися до цього байдуже. Потім мені треба було подолати гординю, яка виникає в людини, якій здається, що вона багато знає. Я навчився перебувати всередині самого себе, зачинивши всі двері для зовнішнього світу. Де не було мене, там не було нічого.
Я часто стикався зі спокусами, які посилала мені доля, але долав їх, бо йога стала моїм життям. Я жив в гімалайських печерах, уникав людей, смерть наступала мені на п'яти.
Скільки б випробувань не надсилала мені доля, скільки б неочікуваних подій не відбувалося в моєму житті, я завжди продовжував йти вперед. Всі природні елементи допомагали мені. Вітер освіжував, вода давала прохолоду, вогонь зігрівав, небо дарувало мені світло, земля твердість, а гори познайомили мене з божественною природою Шиви, будучи при цьому втіленням твердої матерії. Небо говорило мені про безмежність, а вода про текучість, про те, як можна приймати будь-яку форму. Вогонь ніби радив назавжди спалити свої пристрасті – егоїзм, жадібність та заздрість. Земля вчила мене терпінню та щедрості.
Я бачив, як море дивиться у дзеркало небес. Ріки дивилися на гори, а вогонь очікував подиху вітру, щоб розгорітися. Але ніщо у природі не відпочивало, все знаходилося в русі.
Сонце освітлює наш світ, Місяць здійснює своє коло по небу, Земля обертається навколо Сонця, моря та океани вічно неспокійні. Все у природі тяжіє до якогось центру. Жива душа отримує народження, стикається зі смертю. Колись і я зупинюся на своєму шляху. Остання межа підіб'є підсумок мого життя, дасть мені відпочити по-справжньому, а потім я знову буду обертатися в цьому колообігу народження та смерті.
Я спостерігав, як спалюють трупи на березі річки. Спостерігав пожвавлення вуличок Найніталя, бачив і тих великих людей, що мешкали в печерах Гімалайських гір, тих людей, які тримали у своїх руках народження та смерть. Скрізь я в тій чи іншій формі бачив велич природи, продовжував свій шлях, бо життя – це непереривний рух.
На своєму шляху я зустрічав багато попутників – хтось був притягнутий в цю ситуацію минулою кармою, хтось відстав від інших, заблукав, і їм я намагався вказати правильний напрямок. Я не створював ніяких нових прив'язаностей, але звільнився від тих, що були в мене раніше.