Глава 1. Мати та материнська любов

Спускалися сутінки й під їхнім покривалом день та ніч зустрічалися в обіймах первинної краси. Багряні промені заходу Сонця зафарбовували навколишній світ у вогняно-червоний колір. З-під копит корів, які поверталися додому, підіймалася пилюка, і гвалт, влаштований птахами перед заходом, створював музичний фон всій цій картині. Вздовж берегів річки Нараяни, яка текла до гирла, схилялися дерева та ліани, що бесідували між собою, розповідали один одному свої історії. Річка текла весело під хмарами, які грайливо переморгувалися нагорі. Сонце спускалося повільно та задумливо в обіймах ночі. Які дивовижні фарби можна побачити на заході! Зустріч дня та ночі, вона ж – їхня розлука. В цьому урочистому священнодійстві бере участь вся природа. З одного боку – втома дня, що минув, а з іншого – надія на зустріч та страх майбутньої розлуки.

І ось Сонце висковзнуло з-під завіси заходу та потонуло в ночі. Увесь світ занурився в тишу. Ніби кожна частинка природи занурилася у глибокий сон. На небі показався хоровод сузір'їв, і тільки хвилі річки м'яко шепотіли в темряві. Дивовижна краса розлилася у природі. І тоді пролунав голос: “Подивися на навколишній світ! Всі ці чудові декорації, ця гра, починається щодня. Це – закон природи, який існував з незапам'ятних часів та буде існувати вічно. Люди приходили в цей світ численну кількість разів. Скільки їх приходить та йде! Скільки їх ще прийде та піде! І щоразу вони будуть спостерігати це чудове видовище, коли день зустрічається з ніччю, подібне життю та смерті. Але існує істинне блаженство в самопожертві, в істинному злитті, в розчиненні. Це – не життя і не смерть. Коли життя не покидає тіло, а вбивши самого себе, продовжує жити. Це не матерія, і не свідомість. Це не внутрішнє і не зовнішнє. Це – чисте блаженство, занурене у вічність світобудови. Це – стан, який виходить за межі глибокого сну без сновидінь, за межі людської свідомості. Це стан, який не можна визначити словами. Це – чисте блаженство, вище блаженство. Стан Сат-Чіт-Ананда.”

Відбувалося щось неймовірне, ніби з неземного джерела лунав голос. Ніби серце зупинилося та очі, не моргаючи, дивилися в бік Гімалаїв. Вуха напружено вслухалися. Розум нерухомий. І вся природа застигла в увазі, коли з лотосоподібних вуст безсмертного йога Баби Горакхнатха полилася мова. Я увесь перетворився в увагу. Мій ум прагнув розчинитися в його словах. І знову я почув цей голос, який порушував границі життя та смерті, який розривав небеса: “Спочатку помри! А потім знову живи! Не потрібно придумувати нічого нового! Забудь про традиції! Вбий самого себе! Тільки померши, можна отримати нове життя. Саме в цьому полягає справжнє блаженство. Вище блаженство! Де немає розуму, роздумів та міркувань, немає тіла та навколишнього світу, ні народжень, ні смерті, ні тебе, ні мене, тільки чисте блаженство!”

Ці божественні слова ніби створювати всередині мене новий світ. Я дивився на цю дивовижну людину, і він здавався мені близьким, але водночас був безмірно далеким. Він був мені знайомий, але я не міг його пізнати. Він був людиною, але ж і я був людиною. Він був просвітленим. Я був оточений всіма, а він був оточений тільки собою. І раптом я почув: “Ей, Харіхар! Ей, Харі!” І я зрозумів, що в цей момент наближення до природи та істини я повинен зупинити своє минуле та відправитися в нову подорож.

Я дивився, як ця велика людина зникає вдалині, залишаючи за собою світло, освітлюючи пітьму. Це була велика людина, і він теж був людиною, як я і ви. Але це була божественна істота, яка досягла звільнення, дивовижна людина, чиї думки вийшли за межі подвійності.

Він пішов, залишивши за собою світло, яке розсіювало пітьму. Було небо і світло, і земля, занурена у глибокий сон. Тихий плюскіт річки переносив мене в інший світ, ніби я вже перебував в Гімалаях, і моя душа досягла звільнення. Я продовжував дивитися в той бік, куди пішла ця велика людина. Я бачив тільки гори та кущі, покриті снігом вершини та бурні ріки. Навколо була непроглядна темрява. І тільки єдиний промінь світла вказував мені шлях.

Я послідував за цим променем світла і довго щось шукав. Я почав порівнювати людей між собою. Адже він теж був людиною, звичайною людиною. Але як далеко він зумів піти від цього стану! Людина залишається людиною, аде деяким вдається отримати божественне світло! Як це неймовірно! Адже людина, якій дано так багато, з кожним днем все далі віддаляється від самої себе! Вона забуває істину та біжить за ілюзією! Вона забуває свою істину сутність, щоб копіювати інших. Вона живе напівсили, не використовуючи свої таланти.

З одного боку – люди, занурені в безодню своїх симпатій та антипатій, з кожним днем все більше втрачають самі себе, а з іншого – велика Людина, яка знехтувала закони матеріально світу та перебуває у світі Божественному!  Всі дороги відкрилися для нього. Світло виходить з його тіла, і він, подібно птахам, ширяє в його потоках! Він ніби змішав першоелементи та перетворився у світло, став подібний повітрю. Його голос породжує в атмосфері електричні вібрації. І сама природа встала на його бік, почала допомагати йому. Він зробив своїм домом обидва світи: світ матеріальний та світ духовний. Я занурився в думки про цю людину, дивуючись його дивовижній, божественній природі.

І тоді хтось сказав: “Це ж Горакхнатх! Горакхнатх, безсмертний йог, який у всі часи наставляв людей на правильний шлях. Він переміщується за власним бажанням в будь-якій епосі. Він вже багато разів покидав своє фізичне тіло і заново народжувався в точно такій же фізичній формі. Він часто перебуває в далеких печерах гімалайських гір, і звідти посилає світу звістку про духовну свідомість та йогу. Інколи він припіднімає покривало маї з очей своїх учнів і постає перед ними у своєму істинному обличчі. Його мова – напій безсмертя. Силою думки він здатен створити та зруйнувати світ, він сам є цією безмежною силою. Про нього знають навіть в найвіддаленіших кутках Індії, але він з'являється тільки перед тими людьми, кому по-справжньому пощастило, і хто цього достойний. Якщо людина зустрінеться з ним, то можна вважати, що її життя минуло недаремно. Зазвичай він, подібно святому мудрецю давності Нараді, постійно мандрує світом, взявши з собою тільки заплечник-мішок та миску для збирання милостині. Нарада зазвичай мандрував, граючи на вині простий мотив та співаючи: “Нараян-Нараян”, а Горакхнатх надає перевагу іншим словам. Він іде, співаючи: “Алакх Ніранджан”. 

Звичайна людина з головою занурена в навколишній світ, світ матерії. В наше століття науково-технічного прогресу, у століття атомної енергії, людина сповнилася гординею. Вона думає, що всі знання світу обмежуються наукою. У неї немає часу на те, щоб поцікавитися, що відбувається навколо, та задуматися про це. І саме з цієї причини ніхто не бачить серед нас цих великих людей, не впізнає просвітлених. А ці великі просвітлені ходять собі по світі, перебуваючи в стані блаженства. Давайте ж відправимося в печеру Гімалайських гір! Скоро прийде і ця велика людина!”

Я, як зачарований, під впливом цієї мови відправився вслід за святим. Печера, куди мене кликали, знаходилася на іншому березі річки, а течія була досить сильною. В печері були вже приготовані місця для того, щоб троє святих людей могли сидіти там. Там також вже знаходився увесь необхідний одяг. Вхід в печеру був дуже вузький,  але всередині спокійно могли знаходитися до двадцяти восьми людей. Там були різні коврики, шкури тигрів та оленів, тризубці, барабанчики-дамару та миски для збору милостині. Я побачив розвішаний по боках одяг, намиста з напівдорогоцінного каміння: корала, рубіна, перлин та намиста з рудракши. Тут можна було побачити  традиційний одяг, і наряд зі шкури тигра. Я сів туди, куди вказав мені Баба.

Це місце було розміщене посередині. Переді мною знаходився неймовірної краси Шивалінгам. З мідної посудини на нього по краплі стікала вода. Шивалінгам був красиво та традиційно прикрашений. Я з великою увагою розглядав всі речі, які знаходилися в печері. І тоді Харі Баба взяв квітку, одну з тих, що прикрашали Шивалінгам, і поклав її мені на голову. Я поступово почав занурюватися у глибоку темряву. Море мого розуму повністю заспокоїлося, так само як і моє тіло. Я відчув всередині себе електричні вібрації та по-справжньому відчув різницю між собою та своїм фізичним тілом. Моє тіло ніби розчинилося в пустоті. Очі заплющилися самі собою. Моя свідомість блукала серед речей, які знаходилися далеко від мене. Я побачив як ростуть дерева, почав розуміти мову птахів, земноводних та комах. Увесь світ був в русі. І все це я побачив, не виходячи зі свого місця. Я почав розуміти таємниці світобудови. І раптом помітив, що моє тіло лежить окремо від мене. Залишався лише тонкий промінь світла, який ледве з'єднував мене з реальністю. А на деякій відстані від мене в одній з печер засніжених Гімалайських гір лежало моє друге тіло. В печері було світло, і я бачив, що, крім того тіла, там лежали ще два. Це були тіла, схожі на скелети – суцільні кістки.

І тоді я побачив, що до мене підходить ця велика людина. Він увійшов в печеру. Залишив своє тіло та увійшов в тіло, яке раніше було моїм. Я спостерігав за тим, що відбувалося, але нічого не міг зробити. У мене ні на що не було сил. Я відчував зв’язок зі своїм тілом, але сили мене покинули, і я змушений був бути простим спостерігачем. І ось моє колишнє тіло піднялося і почало рухатися. Душа божественної людини поселилася в ньому. Він взяв моє тіло і пішов, повісивши на плече перемітну сумку, взявши в руки чашу для збору милостині. За декілька секунд він здолав відстань в декілька тисяч миль, і я слідував за ним і все бачив. Він ніс моє тіло по небу, і ми за короткий час здолали неймовірні відстані. Дивовижна справа – я був, але моє фізичне тіло було не зі мною.

Я побачив величезне дерево, напроти нього колодязь, а за ним – ворота. Стіни були дуже високі, а на воротах, здавалося, була написана вся давня історія. Ці місця показалися мені дуже знайомими. Вони притягували мене з разючою силою. Я побачив йога, і він мені посміхався, дивлячись то вгору, то на ворота. Ворота були відчинені. Здавалося, що за цими воротами всіма фарбами переливається життя, але мене ж то не було. Йог ніби зрозумів моє положення. Він підняв свою чашу для милостині та зайшов у ворота. Маленькі діти ув'язалися за ним. Одна жінка вийшла з дому, щоб принести йогу милостиню, але побачивши його, заплакала і побігла назад у дім. В домі піднявся шум та гам. Всі старці та діти висипалися на вулицю, щоб подивитися на йога. І всі вони голосно плакали. Деякі жінки хотіли затягнути йога в дім, але ніхто не зміг справитися з цією задачею. Дивна склалася ситуація? Все село, всі навколо, ніби занурилися в траур. Майданчик перед воротами  повільно заповнювався чоловіками, жінками та дітьми. Він був освітлений вогнями та всі уважно дивилися на цього йога-відлюдника. І в очах всіх людей стояли сльози. Але і в цій дивній ситуації відлюдник просив милостиню, простягаючи перед собою чашу для цього. А всі люди ридали, демонструючи материнську та дружню любов, прив'язаність і ніжність. Я впізнавав цих людей. Це були друзі мого дитинства та юності, мати, на руках якої я провів дитячі роки. Я впізнав той двір, де бавився в дитинстві. Я впізнавав кожну гілочку на деревах, адже на цих деревах я грався з друзями, братами та сестрами в хованки. Я пам’ятав кожен закуток в цьому селі, де я веселився, бавився та пустував. А всі ці люди бачили мене в такому стані, і їхні серця переповнювалися любов'ю. Вони запитувалися у мене: “Що ти наробив?” Але йог стояв, подібно камінній статуї, зовсім нерухомо. Я спостерігав все це з боку. Що я міг зробити? Хоча моє фізичне тіло і було в наявності, я не знаходився в ньому. Існували всі соціальні та родинні зв’язки, але я для цих людей був ніким. Я належав їм, а відлюдник був незалежним і ні з ким не відчував зв’язку. Мати, сповнена любові, підійшла до відлюдника, протягнула з-під складок сарі руку з їжею, наповнила йому миску, благословила його: “Живи тисячу років, любий!”

Всі здивовано дивилися, як відлюдник, наповнив миску для милостині, відправився геть. І тоді гребля материнської  любові прорвалася. Нещасна жінка підбігла до відлюдника: “Я хочу хоча б один раз побачити мого любого синочка. Вияви до мене таку милість! Відлюднику! Я розпізнала тебе! Ти – не той, кому я дала життя! Адже він – в першу чергу мій син, а вже потім відлюдник. Яким би великим відлюдником він не був, він не може забути свою матір. Прошу тебе, вияви до мене таку милість і пришли його до мене хоча б один єдиний раз! Я знаю, що ти наділений дивовижною силою. Мій син буде розвиватися біля тебе, він відкине мирські прив'язаності, відкине ілюзію і буде жити для всього людства. Передай же йому моє благословіння. А тепер, відлюднику, йди! Благословенна ця земля, що ти по ній йдеш. Мені теж пощастило в житті, адже я – мати. Йди, відлюднику, і передай моєму синові, що материнська любов завжди має сили.”

Відлюдник поклав їй на краєчок сарі гірку попелу та пішов. Мати приклала цей попіл до лоба, до свого обличчя. Адже все в нашому світі – попіл, і в попіл перетвориться. Жінка засміялася, щаслива. Дивовижна доля відлюдника – увесь світ належить йому. Прості люди не можуть надивитися на це чудо – адже істинний йог, залишивши родичів та друзів оплакувати його долю, може в мить перенестися в Гімалайську печеру. Ось і той відлюдник залишив тіло і перенісся у своє власне. А я лише спостерігав за всіма цими метаморфозами. Коли Харі Баба доторкнувся до мене, я почав поступово повертатися у звичний для мене світ. Я почув проникаючий в саме серце голос Горакхнатха Джи: “Тепер йди до мене, адже ти вже залишив всі прив'язаності цього світу!”

Накінець моя свідомість повернулася до мене. Я дивився на Бабу Горакхнатха з великим здивуванням – в його руках була та сама миска для збору милостині, на плечі висів мішок, в якому, здавалося, зібралися всі помилки нашого світу. На вустах святого грала легка посмішка. Я, сповнений шани, постійно схилявся перед ним в земних поклонах. Горакхнатх Баба нахилився і притиснув мене до грудей: “Сомнатх, я все зробив правильно. Ти сам все бачив і все відчув на власному досвіді. Я пішов до твоєї сім'ї, викликав родинні почуття, змусив твою матір сміятися та плакати. Твоїх сестер змусив бити себе кулаками в груди від відчаю. Змусив братів зануритися в глибокі роздуми. Я посіяв в цій спільноті невідоме раніше насіння і попросив милостиню від твого імені. Я був і ти був. Я розчинився в тобі, а ти – в мені. Хто ж був там насправді? Для того, щоб зануритися у світ єдиного, потрібно залишити подвійність.”

“Ми можемо з'єднатися з цим тлінним світом, тільки порвавши сіті ілюзій маї, в яких ми перебуваємо. Те, що вже порване, вже не з'єднати. Нитка не буде такою, як раніше, на ній з’являться вузлики. В одному місці ти зламався, в іншому – з'єднався знову. Це й означає – померти, а померши, отримати нове життя. Тебе, як квітку, вже зірвали з гілки в садку цього світу. Тепер ти повинен з'єднатися сам з собою. Це і є істинне життя!”

Харі Баба почав готувати кашу кхічрі, а я разом з Горакхнатхом Бабою відправився до річки. Ми йшли берегом, перебираючись через валуни, долаючи круті обриви. Скоро неподалік показалося світло. Через деякий час ми обидва виявилися на відкритому піщаному майданчику. Тут річка особливо вигиналася, а світло все більше наближалося. Ми теж повільно йшли до світла. Ми побачили, що на піску лежав величезний змій, а навколо нього горіло багато світильників. Навколо швидко поширювався чудовний аромат, він був таким інтенсивним, що здавалося, ми обидва скоро втратимо свідомість. Коли змій робив вдих, то лунав свистячий звук, під його диханням рухався пісок. Побачивши нас, він засвистів ще сильніше, але цей свист ніяк на нас не вплинув. Змій почав злитися, але нічого не зміг зробити. Горакхнатх Джи говорив до нього з посмішкою: “Ну, вистачить вже, вистачить, а то погашу твої світильники.” Від цих слів змій розізлився ще більше і засвистів ще сильніше. Тоді Баба, сміючись, накреслив в небі особливу лінію прямо над змієм. Як тільки він це зробив, змій дещо заспокоївся, а три світильники навколо нього погасли. І в той момент, коли погас світильник, що стояв біля самої голови змія, той зовсім затих. Ми обидва пішли звідти й вже через декілька хвилин підійшли до хижини на березі річки. В цій хижині при слабкому світлі курилися пахощі та лежала без свідомості оголена дівчина років тринадцяти. Приклавши губи до її жіночого єства, відлюдник агхор пив кров несамовито, як звір. Його рот був червоним від крові. Інколи він підіймав голову та оглядався по сторонах, і при цьому його очі метали блискавки. Ми підійшли та встали у дверях. Коли на нього впала наша тінь, він занепокоївся і, відскочивши в бік, схопив свій тризубець. Він трясся від гніву. Але в його очах читався також страх. Він був здивований: почав переміщуватися по кімнаті, знаходячись в сильному занепокоєні. І тоді Горакхнатх Баба голосно розсміявся.

Тоді ця людина впала до ніг Горакхнатха Баби та почала тертися об них носом. Потім він голосно розплакався, переповнений біллю та співчуття. Він так і сидів, обійнявши ноги Горакхнатха Баби, але коли він трішки заспокоївся, Горакхнатх Баба сказав: “Ей! Тепер ти так і будеш цим займатися? Який сенс дарма витрачати безцінний час? Адже це один з видів духовної практики, духовного випробування, упасани, щоб осягнути божественне. Адже тільки після самовідречення та духовних випробувань людина стає людиною. Які тяжкі духовні випробування матері! З яким трудом вона дає життя дитині! А ви, навзаєм подяки за її самовідречення, п'єте її кров! Адже кожна жінка втілює собою образ матері, уособлює Велику Матір! Чому ти, подібно матері, не можеш почекати, коли твої духовні труди принесуть свій плід? Хіба не залишилося більше ніякого іншого способу, щоб досягнути просвітлення? Що ти можеш знайти в тілі іншої людини? Чому не зануришся в самого себе? Навіщо ти витрачаєш свої сили даремно? Щоб вийти за межі народжень та смертей, нема потреби в матеріальному. Попіклуйся краще про те, щоб повернути цю дівчину додому та прослідкуй, щоб вона не стала жертвою людського переслідування та пліток. Щоб цю квітку, яка розцвіла в садку життя, не зірвали, раніше чим вона встигне розцвісти по-справжньому. Якщо ж ця дівчина зіб'ється з вірного шляху, то прокляття буде лежати на тобі. Щоразу, коли жінка втрачає свою жіночу честь, вона стає прокляттям для чоловіка. Вона і сама тоне і чоловіка тягне за собою. Достатньо одного разу ось так збитися зі шляху, щоб потім поневірятися неприкаяно в наступних народженнях. Якщо ти, Агхорнатху, не хочеш потонути, не повертай поки цій дівчині свідомість. Йти своїм шляхом, і нехай вона теж їде своїм.”

Агхор встав, його очі бути наповнені світлом рішучості. Він ще раз поклонився Горакхнатху Бабі. Він відчув задоволення, бо його духовні пошуки підійшли до кінця. Він досяг своєї цілі та саме в цей момент зміг побачити Горакхнатха Бабу. Він сповнився подяки та хотів так багато сказати Горакхнатху Бабі, але від хвилювання не знаходив слів. І лиш шанобливо вимовив: “Як накажете, Махарадж! Тепер завдяки вам я досягнув цілісності. Я мандрував численними народженнями, щоб наблизитися до вас. Бо святість невіддільна від вас!” 

“Та досить тобі, тепер все буде добре,” – сказав Горакхнатх та вийшов з хижини, а я прослідував за ним. На поляні все ще  горіли світильники, але, замість змія, там був тільки відлюдник-капалик. Раніше повні отрути очі здавалися задоволеними, на нерухомому тілі не було одягу. На деякій відстані від цього місця в землі був встромлений тризубець, лежали чаші для милостині. Побачивши Бабу Горакхнатха він схопився зі свого місця та поклонився. І раптом перед ними з’явилася божественна дівчина, в руках в неї був тризубець та статуя бога Варахи.

“Ох, Має! Ти вже багато століть займаєшся духовними практиками, але все одно блукаєш скрізь! Адже ти вже досягнула цілі свого духовного пошуку, але, не дивлячись на це, ти не відчуваєш тієї цілісності, яку давно отримала. Твої бажання подібні міражам. Я бачив тебе в палаці імператора Харшвардхана, ти була дружиною Крішнавардхана і купалася в розкоші цілої держави. Але ти відкинула цю розкіш, відкинула безмежну любов до тебе Крішнавардхана і стала гуляти на березі Гангу в образі відлюдниці. Ти блукала від свого рідного міста Паталіпутри до гір Віндх’я, ти стала сподвижницею Адхонрешвара Бхейравнатха, але віддалилася від нього дуже далеко. Я багато разів бачив тебе в долинах гір Віндх’я, сидячою на березі священного Гангу. Ти досі не досягнула своєї цілі та марно блукаєш світом. Бхейравнатх теж втратив свою цілісність. Бог Вараха не звертав увагу на Агхору. Про яку єдність може йти мова, якщо у Бхейравнатха немає жінки, яка втілює в собі начало Шакті, а в тебе немає чоловічого начала? І через свої незадоволені бажання, ви, навіть якщо знаходитеся близько один до одного, насправді далекі. А ви ж могли б разом скласти єдине ціле. Але ти, Має, коли залишила Крішнавардхана, не змогла забути його, а зустрівши Бхейравнатха, не змогла зробити його повністю своїм. Ти хотіла стати найважливішою в державі Крішнавардхана, ти хотіла духовні труди Бхейравнатха перетворити в заколот. Ти володіла величезною силою, чого тільки ти не робила! Але у тебе нічого не вийшло через надлом, що існує всередині тебе! Всі пішли. Харшвардхан помер, Крішнавардхан навічно занурився в глибокі роздуми, закінчилося існування держави Паталіпутри. А ти все блукаєш світом. Сьогодні ти покинула берег священного Гангу та долини гір Віндх’я та прийшла сюди, в Гімалаї, але що ти збираєшся знайти в цих гірських печерах? Скільки змін ти бачила у своєму житті! Час змінює все, всьому дає новий напрям. Вже зруйнувалися старі палаци, а ти як і раніше мандруєш! Ти провела тисячі років на березі священного Гангу, відгорів гір Віндх’я, і ось тепер, після скількох років, ти направилася в Гімалаї! Ти скрізь слідуєш за своїми бажаннями, ти не підкоряєшся законам народження та смерті, зробила своє тіло безсмертним, але чому ж у тебе нічого не виходить? Чому ти не можеш об'єднатися з Бхейравнатхом?”

“Має, тепер ви обидва повинні змінити своє мислення. Адже Індія змінилася, а ви обидва продовжуєте думати по-старому. Не існує вже тої Індії, що була вчора. Вона похоронила старі ідеали та почала створювати нові закони. Ви теж повинні змінитися. Тепер ці черепи, всі ці старі атрибути вже нікому не потрібні. В минулому люди поклонялися красі, а сьогодні краса непостійна. Її прийдеться захищати, якщо не хочеш згоріти у вогні похоті.”

“Має, ти завжди будеш такою, якою є. Адже така твоя природа. Адже мая – це ілюзія. Увесь світ, і всі форми, які ми спостерігаємо в ньому, теж ілюзія. Я ж стараюся триматися від ілюзій якомога далі.”

Ми обидва відправилися геть. Кожному своє. Мая та Бхейравнатх стояли нерухомо та дивилися нам услід. Текла чудова ріка, світильники горіли як і раніше. Коли я обернувся, щоб подивитися назад, Мая голосно розсміялася. Здалося, наче зі всіх боків світу неочікувано блиснула блискавка. В її намисті з рудракши, прикрашеному дорогоцінним камінням, спалахували іскри. Вона стояла, стискаючи в руках тризубець, і говорила: “Джай Вараха!”

Баба Горакхнатх теж обернувся, стиснув мені руку та зупинився. Потім він вимовив: “Має, кожної весни кує зозуля. Весна кожного життя буває прекрасною. Після довгої зими з'являється нова зелень, розцвітають квіти. Але потім все змінюється знову: ріки та струмки пересихають, а людина так і залишається незадоволеною. А ти, Має, продовжуєш блукати, переповнена невиконаними бажаннями.”

“Саме в тобі, Має, живе і жар вогню, і прохолода місяця. І тому ти виглядаєш подібною богині Дурзі, найпрекраснішій в трьох світах. І тоді сексуальні бажання починають докучати тобі.”

“Має, ти повинна покінчити зі всіма прив'язаностями, зі всіма симпатіями та антипатіями всередині себе, тільки тоді ти зумієш позбутися своїх пристрастей. Ти можеш дивовижним чином змінитися, якщо будеш розвивати свій спосіб самовираження, свій розум та почуття. А інакше ти так і будеш блукати світом незадоволеною, поки тебе не покине Бхейравнатх. Але хіба він зможе коли-небудь тебе покинути? Він тягне тебе в минуле. Зрештою від всього цього залишаються одні спогади: течія священної ріки Гангу, пісок на її березі, руїни храму Варахи. Адже ти поки вмієш тільки йти вперед, візьми ж із собою в цю подорож й інших людей. Тоді ти зумієш здолати своє минуле, позбутися його. Залишиться лише те, що тобі потрібно.”

Я вже піддався було чарівності Маї, але Горакхнатх Баба штовхнув мене, тим самим змінивши хід моїх думок.

Мая володіла безмежною чарівністю. Вона була втіленням юності, краси та чуттєвості. Основним елементом її розуму було фізичне бажання, тому вона і втілювала в собі сексуальність та красу мистецтва. Сексуальність Маї була подібна світлу Сонця – білого та вогняно-червоного кольору. Лотос її серця розпустився у прекрасну квітку. Вона була, як сама природа, одночасно і ніжна, і шалена. В ній можна було розгледіти два образи: з одного боку були чарівність та краса, з іншого – знак майбутніх катастроф та руйнування.

Я дивився на неї, і мій розум переповнювався солодкими бажаннями. Адже я теж чоловік, і у мене є розум, а розум чоловіка завжди тяжіє до краси. Для розуму природно відчувати потяг чи любов до чогось прекрасного. Я поневолі тягнувся до неї, дивлячись, як від сміху ніжно почервоніли її щічки, яка пронизлива була її краса, але Горакхнатх Баба наповнив мої думки про неї шаною, повагою та істинною любов'ю. Я, ніби муха, вирвався з павутини, і рішуче відправився у бік Гімалайських гір. І Мая, і Бхейравнатх, і дерева, і квіти, і світильники – все залишилося позаду. Ми йшли в напрямку печери. Ніч вже схилялася до світанку, і навколо царювала непроглядна пітьма. Тільки вдалині місячне світло освітлювало засніжені вершини Гімалайських гір.

Ми повільно наближалися до печери. Місячне світло сріблило вхід в неї, коли ми увійшли. Харі Баба вже приготував кашу кхічрі та сидів, занурений разом з природою в глибоке мовчання. Побачивши нас, він тихенько усміхнувся. Ми розділили кашу на трьох та поїли. Я вперше ділив хліб з такими великими людьми. Я був молодшим за віком, тому захотів вимити чашу для милостині, але вони зупинили мене.

Я застиг у здивуванні: що робити? Чому ці люди чинять саме так? Я знав, в чому полягає мій обов’язок. Тоді Горакхнатх Джи сказав: “Капіл, будь-яке своє рішення приймай, незалежно від того, що диктує тобі суспільство. Тут немає ніяких традицій та упереджень. Тут немає ні сім'ї, ні суспільства. Тут немає ні вищих, ні нижчих. Тут немає творення, тільки руйнування, тому не починай створювати знову, зупинися на деякий час. Проведи лінію зупинки. І у своєму житті зажди перебувай в повному спокої. Немає нічого: ні бажань, ні звільнень, Ні Всевишнього. Просто продовжуй йти, а все решта нехай іде своєю чергою. Головне, ти не зупиняйся, адже решта світу буде продовжувати свій рух. Ти бачив Маю. Вона була дружиною молодшого брата Харшвардхана, Крішнавардхана. В пошуках бога Варахи вона стала послідовницею Бхейравнатха, який дотримувався традиції Капалік Агхори. І ось сьогодні вони як і раніше стоять на піщаному березі Гангу. Вони, як береги однієї ріки завжди разом і завжди відокремлені один від одного. А хвилі течуть то в один бік, то в інший, від одного берег до іншого. Тому нехай кожен миє свій посуд сам. Я помию свій, ти – свій, а Харі Баба – свій. Адже всі ми повинні шукати всередині самих себе.”

“Життя – це особливе мистецтво. За допомогою цього мистецтва пізнається власне життя.” І ось так, розмовляючи про все, ми вийшли з печери. Неподалік було джерело. Баба помив свою миску, потім з цієї з миски напоїв мене водою. “Наше життя – це все, і одночасно – це нічого. З допомогою одної й тої ж чаші для милостині ми даруємо блага і приймаємо їх.”

“Тільки я знаю: даю я тобі щось чи забираю. Ти і я. Я і ти. Коли ми відокремлені один від одного, тоді-то і виникають ці поняття – давати, брати. А якщо обидва єдині, то хто тоді віддає, а хто отримує? Тут все з'єднується в єдине. Ти підеш і я піду. Є я, тому існуєш ти, є ти, тому існую я. Як існує ріка так існує вода цієї ріки. Адже ріка існує завдяки воді, а вода – завдяки річці. Якщо немає одного з них, то, вважай, нікого немає. Залишиться тільки безводна пустеля.”

Ми повернулися до печери. Мною поступово оволоділа втома. Я заснув. Пташиний гомін дав знак, що ніч закінчилася. Коли промені Сонця заграли на засніжених вершинах, зробивши їх ще прекраснішими, я вийшов з печери. Я пішов до струмка та побачив, що там грається олень та тигреня, а у воді бавилися риби. Навколо цвіли різноколірні квіти. Який це був прекрасний вид! Я блукав навколо та захоплювався природою. Я поневолі роздумував про двох великих просвітлених, яких ніде не було видно. Краса природи відволікла мене від цих думок. Зрештою я вирішив відпустити свої думки на волю. Адже чим є наш світ, як не породженням розуму? Прив'язаності, симпатії та антипатії, страх, гнів – їхнє існування неможливе без роботи розуму. Яке мені діло, де святі відлюдники? Адже сам я ж нікуди не дівся. Якщо я існує, то і Баба існує. А якщо мене не існує, то про існування Баби не може бути й мови.

З цими думками я прийшов на берег річки Нараяни, до того місця, де багато дрібних струмків зливалися в одне. Я роздягнувся, скупався, поправ одяг і почав насолоджуватися ароматом квітів навколо. Хотів їх зірвати, але бджолам це не сподобалося. Вони літали над моєю головою та сердито дзижчали Але я все одно зірвав декілька квітів. Коли я почав їх нюхати, то зрозумів, що їхній аромат настільки дивовижний та п'янкий, що я в будь-який момент можу втратити свідомість. Тоді я втік якомога далі від цих квіток та сів на камінь. Над моєю головою височіли засніжені Гімалайські піки. І ось, сидячи на камені, я почав споглядати самого себе. Я був зовсім голий, але не відчував сорому. Та й кого соромитися? Природи? Але ж вона сама створила моє тіло, і для неї нагота – природний стан. Природа завжди добра до нас. Хіба маленька дитина соромиться своєї матері? Сором – це породження заплутаних  людських думок. Адже ні в кого у природі немає одягу: ні в Гімалайських гір, ні в засніжених вершин, ні у тварин, ні в гандхарвів, ні у кіннарів. Хіба природа відчуває сором, дивлячись на них? Це питання я направив до каменя, на якому сидів, і він посміявся над моєю дурістю: “Адже це – любов та ненависть, радість та горе, шана та безчестя, все це проявляється разом з тобою, людино, і разом з тобою йде. Ми ж голими прийшли в цей світ, і покоїмося в обіймах матері-природи. Нагота властива природі. Ми не ховаємося одягом ні від спеки, ні від холоду. Саме ти, людино, думаєш про розвиток, і стаєш причиною руйнувань! Ми не мріємо і не фантазуємо. Ми не робимо ніяких відмінностей. Ви думаєте завжди тільки про розвиток, але при цьому отримуєте руйнування. Ви звикли будувати новий світ на руїнах старого. Ви забуваєте про те, що смерть завжди супроводжує народження, де творення, там і руйнування.”

Камінь ще довго говорив мені про щось своєю німою мовою. У мене був дивний стан – я відчув, що камінь – це теж я. І саме тоді я почув, що Харі Баба кличе мене з печери. Я побіг туди, де залишив свій одяг. Можливо цей камінь сміявся наді мною, бо Харі Баба теж сміявся на порозі печери, а лебеді біля берега річки уважно мене розглядували. Я зав'язав свій одяг у вузол на талії та пішов до печери. Харі Баба посміхався. Я відчув сором, але тут Харі Баба ривком зняв з себе увесь одяг та шпурнув його на підлогу: “Це думки та емоції наряджаються в різний одяг. Саме думки призводять до прив'язаності. Саме думки розповідають нам про життя та смерть. Вивчення зовнішнього та внутрішнього світу – це теж звичайна думка. Все породження наших думок – старість та молодість, чоловік ти чи жінка, сором, любов, співчуття. В будь-якій дії головну роль відіграють думки. Ти повинен оволодіти своїми думками, Капіле. Ти й чоловік, ти й жінка, ти й суспільство, ти й нація. Якщо ти відчуваєш сором перед обличчям нації, перед суспільством, перед жінкою, то ти повинен змінити своє мислення. Згадай камінь, який зовсім нещодавно передавав тобі німе послання. Адже це теж був ти. Не дивлячись на те, що камінь мовчав, він зумів вплинути на тебе своїми ідеями, бо це теж були твої думки. Це були твої думки, донесені до тебе за допомогою каменю. Ти сам перебуваєш в обох світах: матеріальному та духовному. В тобі є і жіночість, в тобі є і мужність.”

“Тобі прийдеться здійнятися на ці засніжені піки та запитатися в них, в чому полягає твоя істина. Тобі прийдеться стати течією ріки, разом з потоком здійматися вгору та падати донизу, отримувати удари від валунів та дрібного каміння. Тобі прийдеться стати деревом, яке терпляче переносить і зливу, і грозу. Ти повинен стати твариною, яка втікає від погоні. Ти повинен стати хижаком, який переслідує свою жертву, який прагне її крові. Ти повинен стати куртизанкою, яка очікує свого клієнта. Тобі прийдеться стати вірним та залежним, як собака, відчайдушним, як злодій, гордим, як раджа. Тобі прийдеться уподібнитися тварині, яка біжить від смертельної небезпеки, і саме так усвідомити цінність життя. Тільки тоді з тебе щось вийде. Адже справжній відлюдник п’є воду на будь-якому гхаті та спонукає до цього інших. І у всіх цих ситуаціях саме твої думки будуть спонукати тебе до дії. Нехай суспільство стверджує зворотне – що ти не можеш бути оголеним. Увесь світ не носить одягу. Все тільки виключно у твоїх думках: розвиток та руйнування, перемога та поразка, почуття та емоції. Все знання світу заключене саме в цьому факті. Ось візьми свій одяг, одягнися та подивися на цей світ. Подивися на себе, чи змінився ти? Чи змінилося те, що було в самому центрі, в самій серцевині чи десь ще? Так, ти вже не той, що раніше, та змінишся ще більше.”

“Цей світ, Капіле, – ілюзія, Мая. Матеріальний світ занурений в матерію. Людина думає тільки про матеріальне – вона сама відчиняє двері своїй загибелі. Вона з усіх сил руйнує природу, керуючись тільки міркуванням власної зручності. Людина постійно шукає щось нове, сама собі кидає виклик. Останнє досягнення науки та техніки змушує її повірити у свою велич. І при цьому людина забуває самого себе, забуває про свою істинну сутність. Вона повністю залежить від машин та техніки. Але ж людина може отримати щось тільки тоді, коли буде шукати істину в самій собі, вб'є себе колишню для нового життя. Інакше п'ять основних елементів  згублять це смертне тіло. Якщо людина за допомогою йоги зробить своє тіло безсмертним, то душі не прийдеться багато разів змінювати своє місцеперебування, змінювати своє тіло. Адже життя перебуває у фізичному тілі. Через різні вчинки, погані та хороші, формується погана чи хороша карма. Якщо людина повністю зупинить формування кармічних часток – санскар, то зможе звільнитися та стати незалежною. Адже це і є істина ціль кожної людини. Але в сучасному світі людина часто потрапляє в сіті ілюзії, в сіті маї, і через це потік її думок постійно змінюється в залежності від навколишнього світу. Тому людина часто перебуває в нерішучості. Вона сама не знає, що робити, і що буде з нею завтра. Вона засновує своє життя на надіях та домислах. Вона обмежена суспільством та обставинами різного характеру, але мріє звільнитися. Однак хаотичний потік думок заважає їй це зробити. Ти теж заблукав, а я завжди намагався вказати тобі дорогу. Я приходив до тебе в кожен критичний момент твого життя, освіжав твої спогади, знищував минулу карму, освітлював твій шлях. Пояснював тобі все, що з тобою відбувається. Сьогодні ти занурився в самого себе, бо безсмертні розповіді Горакхнатха Баби вказали тобі правильний шлях. Знаходячись біля цієї великої людини, ти можеш задуматися про себе і про те, на якій сходинці духовного розвитку ти знаходишся. Цей великий йог лише інколи ось так приходить до людей. Він приходить до тих, у кого дуже хороша карма, чи до тих, з ким він пов'язаний по своїх минулих народженнях. Це і до тебе відноситься: у тебе дуже хороша карма, і ти був зв’язаний з Бабою у своїх минулих народженнях. Баба Горакхнатх чекав тут твою появу і спонукав мене піти та привести тебе до нього. Людська душа поселяється у фізичному тілі, щоб відробити карму. Існує вчитель, гуру, той, хто показує їй шлях, і він сам знаходить собі учнів з допомогою своїх божественних здібностей. Поки учень не досягне просвітлення, поки не звільниться від вантажу власних думок, цей зв’язок продовжує існувати.”

“Через декілька хвилин Баба Горакхнатх повернеться. Тоді ми разом змінимо твою минулу карму. Тут закінчується твій колишній шлях. Зараз ти починаєш новий шлях, який не має кінця. Поки ж іди до річки. Там, на березі, ти зустрінеш юнака. Роби так, як він тобі скаже. Збрий волосся, залишивши лише невеликий хвостик на маківці, здійсни омовіння – повністю підготуйся до того, що тебе чекає. Тим часом і я підійду.”

“Минуле та майбутнє – це бездонний океан, вони знаходяться у вічному русі. У них немає ні початку, ні кінця. Теперішнє - це струмок, який витікає з минулого і губиться в майбутньому. Але ти не повинен губитися разом з ним, не повинен тонути. Твоя задача – бути разом з потоком. Посеред вічного руху ти повинен залишатися непохитним, як Гімалаї, твердим як гора Сумеру.”

Я прийшов на берег річки Нараяни та зупинився на піщаній мілині. Сонце повільно ховалося за горами. Я повністю роздягнувся і почав грати з потоком ріки. Мій розум спливав разом з потоком. Я був вражений шаленій силі течії цієї гірської річки, її хвилям та водоворотам. Так ця річка подібна до нашого розуму – як швидко тут виникають та зникають хвилі! А ріка, бурхаючи та спінюючись, наштовхуючись на числене каміння та валуни, невідворотно несе свої води до цілі, до місця злиття з океаном. Гімалаї ніби говорять: “Ей, ріки, не втрачайте ні краплі, несіть всю свою воду швидше в безмежний океан.”

Дерева та ліани ніби грали з рікою. Птахи теж виражали їй свою любов та їхні дзвінкі голоси порушували тишу. Інколи я чув голоси тварин і мені ставало страшно, але я зусиллям волі перемикав увагу на течію річки, і ніби заворожений, продовжував спостерігати це вічне видовище. Неочікувано з’явився юнак. Його тіло та обличчя випромінювало світло. Він був одягнений в білий одяг, з косицею на голові – увесь його вигляд нагадував богів.

Він покликав мене і я до нього підійшов. Цей юнак помив мені голову та збрив волосся. Потім схопив за залишену косицю та посміхнувся: “Як тільки відріжеш її, твоє життя досягне своєї цілі. Я теж протягом багатьох народжень блукав в пітьмі, але потім досягнув просвітлення. Мало кому пощастило бути поряд Горакхнатха Баби та Харі Баби. Так їх просто не впізнати. Я часто бачив цих просвітлених людей, які гуляли гірськими селами Індії та Непалу, але люди, які звикли до заключення в чотирьох стінах, не можуть їх впізнати. Не зрозуміло чому, увесь світ прагне до своєї загибелі. Адже всі хочуть жити, але не хочуть жити в собі. Хіба їм недостатньо того, що вони вже отримали? Недостатньо тої істини, що є всередині кожного? Я вважаю, що всі досягнення сучасних вчених – це збочення розуму. Адже життя дане нам не для того, щоб насильно зупиняти його чи змінювати. Життя – це дерево, яке завжди самодостатнє, завжди цвіте та приносить плоди. Необхідний духовний розвиток. І коли ти набудеш істинне життя, дивися, не обертайся назад. Продовжуй йти вперед, і час буде на твоєму боці. Дивися, ось і великі просвітлені йдуть.” Коли юнак вимовив ці слова, я побачив їх. Вони підійшли до юнака і щось йому віддали. Він взяв мій одяг і направився у бік, звідки текла річка. Він обертався на ходу і тихо посміхався.

Сонце бавилося у хмарах. Коли хвилі ріки спінилися, дерева, які росли по її берегах, теж захвилювалися, ніби вітаючи мене. Легкий вітерець породжував неочікувані відчуття. При появі двох великих просвітлених сонячне світло стало м'якше та приємніше, а вся природа, здавалося, оживилася. Але при цьому атмосфера була незвичною. Птахи замовкли. Обидва вони підійшли до берега і встали на невеликій відстані від мене. Я підійшов і по черзі торкнувся до їхніх лотосоподібних стоп. Дві святі людини почали повільно заходити у воду. Я теж йшов разом з ними. Посередині річки вони омили мене, а коли моє тіло очистилося, ми здійснили круговий обхід по річці. Вони благословили воду і дали її мені.

Я стояв на березі, і переді мною почали з'являтися тіні з минулого. Я побачив, що навколо мене стоять та посміхаються всі ті, кого я знав у минулому: члени сім'ї, дорогі та близькі люди, кохані. Я стояв посеред цього дивовижного видовища і старався сконцентрувати свою увагу на стрімкому потоці річки. Мій розум вже давно покинув мене, але залишалися спогади та образи з минулого. Як чудово було бачити своє минуле всередині теперішнього! Я почав бачити й дуже далекі образи: я був то змієм, то тигром, то оленем, то людиною, то твариною. Я був то відлюдником, то грішником.

Але скрізь був я, була моя душа. Я бачив, як створювався та руйнувався світ. Я бачив себе у всіх переродженнях. Горакхнатх і Харі Баба стояли на березі та бачили, як я намагався втекти: інколи від самого себе, а інколи від жорстокого світу. Увесь цей процес продовжувався доти, поки не з'єднався з теперішнім. Тоді Харі Баба взяв воду, що я тримав у руках, я випив її. В цей момент я відчув незвичайний підйом, блаженство в кожній своїх клітині. Два великих просвітлених стояли та сміялися. Тоді Харі Баба встав в тіні Горакхнатха Баби та посадив мене. Харі Баба взяв ніж, і в тіні одягу Баби Горакхнатха відрізав залишене пасмо волосся, згорнув його та поклав у свій заплічний мішок. В цей момент Баба Горакхнатх Джи витягнув зі свого мішка щіпку священного попелу та обмазав мене всього цим попелом з ніг до голови. При цьому я відчув незвичне сп'яніння і почав все глибше занурюватися в цей стан. Тоді Баба Горакхнатх потріпав мене по маківці: “Ну, добре, лежи тепер як пітон. Але пам’ятай, що ти повинен мандрувати світом, не зупиняючись, завжди йти вперед. А якщо знадобиться, я прийду з тобою побачитися.”

І вони пішли, загубилися в бурхливих хвилях ріки Нараяни. Вони пішли, зачинивши всі двері мого фізичного тіла, звільнивши мене від хвилювання розуму, показавши мені моє тонке тіло і тіло кармічне, та вручили мішок, повний спогадів.

Час йшов своєю чергою. Я чотири дні, ніби пітон, лежав на піщаній мілині. Інколи мене провідував Харі Баба. Але ніщо не могло зрушити мене з місця, ні сонячні промені, ні глибока темрява ночі, ні приливи, ні відливи ріки. Через чотири дні прийшов Аватар Баба. У нього була дивовижна зовнішність: сім футів росту, кремезний, він носив тюрбан та володів всепроникливим поглядом. Він був вчителем Харі Баби. Хтось називав його Рамупір, хтось Автар Гірі, а хтось Аугхар Баба. Було неможливо зрозуміти, хто він по народженню – індус чи мусульманин. У нього все виходило легко та природно. Він говорив майже всіма мовами світу. Він все знав: починаючи від цін на ринках, і закінчуючи політикою. Він не оглядався на минуле, жив у теперішньому, додаючи до нього майбутнє, і завжди посміхався.

Аватар Баба взяв нас обох з собою, і ми пішли з берега Нараяни на берег ріки Ґандакі. Берегом цієї ріки ми йшли через Татопані, Дану, Джомсом, Муктінатх і накінець, досягли долину Дамодара. Відпочили там декілька днів, через долину Мустанга прийшли в льодяну печеру гори Апі. Там теж зупинилися на деякий час. Потім ми перетнули Чорну Гангу і через Ліпулех добралися до берегів озера Мансаровар. Там ми декілька днів прожили в товаристві інших великих просвітлених. Вони з допомогою важкодоступної літератури про тантру просвітили, що таке йога. Потім ми декілька днів здійснювали обхід навколо священної гори Кайлаш і знову повернулися до озера Мансаровар. Для мене був проведений обряд омовіння у священному озері, після чого мені дозволили думати та чинити на свій розсуд. До того моменту я ніколи не ходив цими дорогами, але все тут здавалося навіть дивно знайомим: і величні піки засніжених гір, і бурхливі ріки, і сніг, що танув. На березі озера Мансаровар Аватар Баба звелів мені відправлятися у власну подорож. Можливо Харі Баба і хотів зупинити мене, але нічого не міг зробити. Він стояв біля нас та посміхався. Інколи дивився на гірські ріки, інколи переводив погляд на засніжені піки Гімалайських гір. Аватар Баба сказав Харі Бабі: “Відпусти його. Йому ще дуже багато потрібно зробити. Потрібно спалити минулу карму, не створювати нового, а тільки знищувати старе, дозволити проявитися своїй внутрішній цілісності.”

Я шанобливо поклонився обом святим, отримав їхнє благословення і прасад, а потім подивився в бік священної гори Кайлаш. Я подумав про себе: “Ми ще обов'язково зустрінемося” і пішов. Через гори дістався до Мустанга, там деяких час провів в буддійській общині з монахами. Потім, побачившись з буддійським ламою Раджею, я прийшов в Дамодар Кунд. Перед моїм уявним поглядом постійно проносилися різні образи з минулого. Здавалося, я вже багато століть ходжу цією дорогою. Я зупинився на декілька днів в Муктінатху, при храмі, а потім знову йшов через Джомсом, Дану і Татопані, але, не доходячи до місця злиття Дани та Ґандакі, зупинився. Я збирався провести тут ніч. Перейшов міст та побачив перед собою прекрасний дім, справжній палац. Він відразу привабив мою увагу своєю пишністю. Так я потрапив в сіті Сур'ї.