Глава 13. Нова зустріч через шістнадцять років

Життя йде вперед, а людина намагається його наздогнати. Час нікого не чекає.

Були тільки вона та я. Вона створювала нове життя і знищувала минуле. Коли я зустрів її, то ще метався між минулим і майбутнім. Коли б я не зустрічав її на своєму життєвому шляху, вона завжди вражала мене до глибини душі, відкривала для мене щось нове і дивовижне. Всі мої філософські погляди програвали перед її революційним мисленням. Тим більше, що мої погляди постійно змінювалися. Скільки раз мені хотілося збунтуватися та адекватно висловити свої думки. Але, перш ніж це відбувалося, вона приходила до мене з готовим рішенням.

Я хотів втекти, але вона не дозволяла мені це зробити. Вона постійно повторювала: “Що ти шукаєш? Все, що ти шукаєш, я сама створюю в реальності. Я втілюю твої мрії та ідеї в реальність.”

І справді, відбувалося все те, що я хотів. Але після того, як кожне моє бажання втілювалося в реальність, моя цікавість все більше зростала. Задоволення одного бажання призводило до появи наступного. І цьому не було видно кінця. Був я і була вона, була взаємодія між нами. У мені була цікавість, в неї – можливість задовольнити її.

Я був наповнений, і вона теж. Але я блукав у своїй наповненості. Вона ж перебувала в ній, занурена в сон. Я дивився в порожнечу, вона ж наповнювала мене своєю повнотою. Вона була спокійною, а я неспокійним. Саме я пробудив її зі сну, і коли вона прокинулася, то розцвіла. Вона була природою, пракриті, а я – пуруша. Вона все робила для мене і з моєю допомогою, але не могла насолодитися плодами своїх вчинків. У мене було все, але при цьому я був порожній, а вона була спокійна, як  море, що сяє, як сонце.

Вона – мая, а я – її господар і чоловік. Вона – світ, а я – господар світу. Моя свідомість задавала їй напрямок творчих дій. Вона була попереду, а я – позаду неї. Випадок звів нас разом. Вона говорила все що завгодно, а я мовчав. Я хотів від неї втекти, але вона мені не дозволила. Куди б я не прийшов, вона вже заздалегідь чекала мене там. Вона була тією, хто виповнює всі потреби, виконує всі бажання. Вона говорила: “Ти – пуруша. Чому ж ти втікаєш від мене? Я – пракриті та не можу існувати без тебе. Чому ти хочеш від мене втекти? Біжи краще від самого себе. Я нерухома, і куди б ти не пішов, тобі доведеться до мене повернутися. Біжи краще від своїх бажань, від своєї невгамовної спраги, бо тільки я можу її задовольнити.”

“Я існую завжди, навіть коли тебе немає, але без тебе я ніщо. Я – йоні, а ти – лінгам. Я – дія, а ти – її причина. Різниця між нами тільки в тому, що я вже давно піднялася над усіма подіями, а ти занурений в ілюзію.”

“Я для тебе готова зробити всі найновіші відкриття. Все, що, здається, належить мені насправді належить тобі. І коли ти це зрозумієш, то все це легко отримаєш. Адже все це належало тобі спочатку.”

Людина біжить вперед, а природа дає їй відпочинок від праці, спрямовує її шлях, надихає на подвиги. Вона вітає людину на кожному перехресті її долі. Пуруша прагне вперед, а пракриті творить. Вона породжує все різноманіття речей і форм для його задоволення. Людина допомагає у творчому процесі, але проблема в тому, що вона заплуталася сама в собі. І людина задумується про себе тільки тоді, коли втомлюється від своєї праці, або спотикається і падає на своєму шляху.

Час не стоїть на місці, він нікого не чекає. Людина хоче зупинити час і відпочити, але їй це не вдається. Людина ніяк не може підкорити час своїй владі. Минуле не допомагає їй і майбутнє не надихає, а сьогодення, ніби занурене у темряву. Людина відчуває себе абсолютно безпорадною істотою. Зрештою людина так чи інакше примиряється зі своїм сьогоденням, починає будувати плани на майбутнє, зміцнює основи, на яких ґрунтується її минуле, адже їй треба йти вперед, потрібно жити.

У мені теж прихована така людина, яка постійно щось робить, хоча я залишаюся  повністю пасивним. Моя внутрішня людина переміщається в просторі, їсть, п'є, кудись прагне, мріє панувати над часом, занурюється в минуле, щось шукає в теперішньому, мріє про майбутнє. Але я нічого подібного не роблю, я просто спостерігаю за ним. Інколи я над ним сміюся, іноді шкодую його, адже по суті він не вільний.

Він сам вже давно заплутався в житті та мене теж хоче забрати з собою. Я подорожую як у проявленому світі, так і у світі непроявленому, а він хоче забрати все собі. У той час, як я хочу відпустити себе, розчинитися. Він прагне підтримувати нав'язані йому почуття, я ж прагну жити відповідно до законів природи, хочу жити в спокої. Адже час нікого не слухає і завжди чинить не очікувано. Він постійно створює щось нове і людину приваблює ця новизна. Природа щосекунди створює новий світ і руйнує старий. Людина ж чинить відповідно до її законів: з одного боку вона деградує, а з іншого – розвивається.

Вбиваючи минуле, я створюю сьогодення і майбутнє. І всі роблять так само. Але насправді я не вбиваю минуле, не створюю сьогодення і майбутнє. Я живу одночасно в трьох вимірах. Сьогодні я такий же, як був учора, і таким же залишуся в майбутньому.

Я людина, яка об'єднала в собі подвійну природу пуруши та пракриті.