Глава 25. Зустріч з гуру Нанаком

Якщо людина присвятить Всевишньому всі свої вчинки, зануриться у власну душу та буде виконувати свій обов’язок, незалежно від результату, то саме тоді вона зможе досягнути успіху на своєму шляху.

Людина – мандрівник, а життя – це шлях. Смерть – це не кінець, а перетворення, початок існування на новому рівні. Вище життя – це життя, розчинившись в самому собі. Це такий стан, який наближає нас до осягнення істини. Там нема потреби уявляти що-небудь чи про щось думати. Це – стан первинної істини.  Людина народжується, блукає цим світом, а потім вмирає. І поки він живе на світі, то відчуває цілу гаму різноманітних відчуттів, від відчаю до сліпої віри. Якщо людини немає, то немає і цих відчуттів, немає емоцій. Істина – це Бог, істина – це життя, істина – це смерть.

На березі священного озера в Амрітсарі один старий сказав мені ці слова і швидко пішов.

Подорожуючи світом, я прибув в Амрітсар. Ця земля всім дарувала свою любов, і мені теж дісталося її благословіння. Я пішки вирішив обійти увесь світ. Коли я дійшов до Амірсару, то направився в Золотий Храм. На той момент священне озеро перед храмом намагалися повністю висушити. Тисячі чоловіків та жінок були зайняті вичерпуванням глини під палючим Сонцем. Ці люди, наскрізь промоклі потом, проте, вкладали свою душу в цю нелегку працю. Люди хотіли надати цьому озеру ще більш чудовий вигляд. Земля терпляче мовчала, поки її діти прикрашали її. Я зайшов  в храм, поклонився священній книзі сікхизму, Гуру Грантх Сахіб, і вийшов на вулицю. Я любувався прекрасними, білими мармурними стінами храму і його чудовими куполами.

Мій погляд увесь час переміщався від чудових стін храму, до робочих внизу, особливо до одного старого та літньої жінки. Вони працювали разом, передаючи один одному кошики з землею. Вони не турбувалися про те, що роблять інші люди, а були повністю поглинуті своєю працею. Коли б мій погляд не зупинився на цьому старому, він щоразу мені посміхався.

Старий забирав у жінки кошик, повний землі, виносив її на берег, там спустошував та повертався з порожнім кошиком. Він постійно поглядав на мене з посмішкою. Проти своєї волі я залишався на березі озера, і стояв там декілька годин, спостерігаючи за роботою цієї пари. Мені все більше і більше хотілося на них дивитися. Раптом хтось підійшов ззаду та штовхнув мене, я впав в сухе озеро. Старий підбіг і допоміг мені піднятися. Обтрушуючи бруд з мого одягу, він подивився на того сикхського юнака, який мене штовхнув. Я теж розглядав обох. Я стояв ніби на перетині їхніх мисленних потоків. В очах обох я прочитав мовчазну любов та співчуття, побачив море спокою. Тоді юнак підійшов до мене та попросив у мене дві рупії. Попросивши їх, він засміявся, а я мовчки на нього дивився. Я висунув з мішка дві рупії та дав їх юнакові. Тоді юнак, вказуючи на старого, сказав мені: “Ти збожеволів, якщо не впізнаєш Гуру Нанака, а ця жінка – його дружина. Подивись на нього – це засновник релігії сикхів, але він сам зайнятий тяжкою працею. Як рідко можна зустріти таких людей! Звичайна людина, подібна текучій воді, що прямує за напрямком до моря. Коли крапля зіллється з великим океаном, то в неї вже не залишиться бажання відокремиться від нього.”

З цими словами юнак пішов. Коли я намірився привітати Гуру Нанака, то він посміхнувся мені та теж пішов, покликавши за собою літню жінку. Я побіг за ним. Але як тільки ми вийшли за  ворота храмового комплексу, старий розвинув таку швидкість, що його неможливо було наздогнати. Я зі всіх сил намагався його наздогнати, але не вийшло. За лічені секунди ці святі люди щезли.

Я йшов вздовж калану квітучими полями. На землю вже спускалися сутінки, і я вирішив зупинитися на ніч в гурудварі Тарантарану. Я розмістився під деревом, яке росло на березі храмової водойми. Поступово настала ніч, і пожвавлення при храмі закінчилося. Тоді я став посилати свої мисленні хвилі на пошуки Гуру Нанака. Думки самі собою сконцентрувалися у певному напрямку. Мої зусилля увінчалися успіхом. Але здавалося неможливим досягнути за короткий час того місця, де він знаходився. Тоді я почав шукати підходяще місце для занурення в стан самадхі. Я повернувся з закритої гурудвари до підніжжя дерева. Я залишив там своє фізичне тіло, захистивши його попередньо панциром мантр.

І перейшов у тонкий світ. Я залишив квітучі поля та перенісся в засніжені гори. Прорвавшися через лісні зарослі, я побачив перед хижиною хлопчика, який грався.  Поруч з хижою я почав відновлювати фізичне тіло. В той ще час хлопчик скочив зі свого місця та побіг до обриву над річкою, куди вела вузька та нерівна стежка. Річка була дуже глибокою та швидкою. Я вже встиг відновити своє фізичне тіло та біг за хлопчиком, який спритно спустився до річки. Біля берегу річки стояв дивного вигляду корабель, на який той піднявся та поплив, слідуючи за швидкою течією річки. Тоді я вирішив знову покинути фізичне тіло, і в тонкому тілі послідував за хлопчиком вниз за течією річки, але тут одна стара зупинила мене: “Ні, синку, не намагайся слідувати за ним. Зараз святий Нанак не хоче бачити тебе. Він відправився ось за той пагорб. Але ти не намагайся наздогнати його зараз. Тобі це вдасться, коли прийде час, і ти з ним зустрінешся. Твоє фізичне тіло знаходиться далеко від цього місця, але ж вже настав ранок, і люди прокинулися. Повертайся, повернись у своє тіло. Потім прийдеш сюди ще.” Я послухався її та відправився у зворотній шлях, бо до світанку залишалося зовсім мало. 

Минуло кілька років. Я продовжував свій життєвий шлях, але так і не зміг зустрітися з Гуру Нанаком. Якось, гуляючи Гімалаями, я проходив берегом Бхагіратхі. Зупинився в Батварі. Неподалік протікав і священний Ганг. Разом зі мною сидів чиновник з комісії з іригації, Харіпрасад Махешварі, та його дружина. Небом бігли легкі хмари. Сонце то виглядало з-під хмар, то знову щезало за ними. Місце було пожвавлене, та всі люди спішили по своїх справах. Ми сиділи на відкритому повітрі. Я спостерігав за стрімкою течією Гангу. І раптом мій погляд впав на літню жінку, яка йшла берегом річки. Вона йшла повільно зупиняючись, і час від часу кашляла. Я уважно дивився на неї, ніби вона могла б відповісти на якесь важливе запитання.

Мене відволікла дружина Харіпрасада Махешварі, Ракеш, поставивши мені якесь запитання. Між чоловіком та дружиною почалася дискусія. Вони ніяк не могли прийти до згоди. Я теж зовсім забувся про літню жінку, і занурився у жваву суперечку. Потім підійшов ще інспектор Дубе та Рам Лал Шрівастав, і всі вони почали радити.

За цими розмовами закінчився день, та ніч вступила у свої права. Я знову почав шукати поглядом цю літню жінку, але ніде не міг її побачити. Коли стало зовсім темно, всі співбесідники розійшлися по своїх домах. Харіпрасад Махешварі теж пішов всередину, а його дружина зайнялася приготуванням їжі. Ми з нею розговорилися. Ми говорили з нею про різні сторони життя. 

Після вечері ми ще довго бесідували. Адже істина інколи зосереджується всередині, а інколи поширюється на увесь світ. Інколи вона знаходиться всередині людини, а інколи йде так далеко, що і за декілька втілень людина не може досягнути її. Ми перевіряємо правильність тої чи іншої істини шляхом дискусії. Обговорення та дискусія – це породження людського мислення. Істина знаходиться за межами всіх цих міркувань, вона одночасно і далека, і близька.

Пізніше мої співбесідники пішли спати. Я зі всіх боків зачинив свою кімнату. Я попередив і чоловіка, і дружину, щоб вночі зовсім не турбували мене. Я вирішив залишити тут своє фізичне тіло та міг затриматися з поверненням. Залишивши своє тіло в кімнаті, я пішов з ціллю за всяку ціну зустрітися з Гуру Нанаком. Коли я побачив ту літню жінку, яка гуляла в сутінках, то спогади минулого знову ожили в мені.

Я повернувся на берег річки, де бачив її останнього разу. Побачив хижину, але ніде не міг знайти хлопчика, який грався. На березі річки я знову створив для себе тіло, сів у човен та відправився за течією. Течія була сильна. Через деякий час я побачив хлопчика, який грався неподалік від хижини. Як тільки він побачив мене, то побіг донизу, назустріч, але, не доходячи до мене, зупинився. Човен зносило стрімкою течією, але я потроху наближався до хлопчика. Він стояв та чекав мене. Я підійшов до нього, взяв на руки та поніс до хижини. Хлопчик гучно сміявся. Неочікувано з тілом хлопчика трапилася дивовижна метаморфоза, він перетворився в божественну сутність, в самого Гуру Нанака. Він був в тому ж одязі, в якому я побачив його, коли він трудився в Амрітсарі на осушені озера.

Я запитався у нього: “О, Божественний! Чому ви робите все це після того, як досягнули просвітлення? Адже ви володієте безмежними духовними силами, сіддхами. Ви можете створити життя за власним бажанням, навіщо ж вам працювати?”