Глава 16. Зустріч з Бабою Матхурдасом
Вдень приходили та йшли відвідувачі. Ми провели день в різних справах, а з настанням ночі я вийшов з печери. Я перебрався на інший бік річки Піндарі. Там, серед засніжених вершин була відкрита поляна. Якщо спуститися від неї трохи нижче, то у скелі можна побачити величезну печеру. Неподалік розміщене озеро Мандакіні. Я пішов туди. Місячне світло освітлювало мені шлях. Як тільки я наблизився до печери, на її порозі мене зустріла відлюдниця і провела мене всередину. Вся печера купалася у променях яскравого, жовтого світла. Там вже сиділо двадцять три відлюдники. Жінка дала мені теплу шаль та металічну посудину. Я сів з ними поруч за її знаком. Тепер нас було двадцять чотири людини. Всі чогось чекали.
На окремому місці сидів Махатма. Він здавався дуже великим та кріпким. Його волосся було повністю сивим, а лоб високим. Жінка-відлюдниця підвела мене до нього. Баба деякий час розглядав мене, а потім сказав: “Не намагайся більше прийти сюди у своєму фізичному тілі. Всі ці відлюдники, яких ти зараз бачиш, залишили свої тіла в печерах. Їхні душі створюють тут нове тіло. Вони перенеслися з різних областей Гімалаїв, а ти з’явився сьогодні неочікувано.”
Поступово всі відлюдники розійшлися. Я впізнав багатьох з них, але вони зі мною не спілкувалися. Чомусь всі вони прагнули піти, а я залишився. Відлюдниця теж лишилася. У нас відбувалась дуже цікава бесіда з Махатмою. Спочатку він розповів про те, як розпізнати тонкий світ під покровом матеріального. Потім тема обговорення змістилася на світові проблеми, на політику, на перспективи розвитку нашої країни. Після цього він велів відлюдниці доставити мене в нашу печеру. Вона доставила мене туди миттєво. В печері я ліг відпочивати. Того Махатму звали Матхурдас. Він був з Вріндавану. Кажуть, що саме його душа перебувала в тілі Джавахарлала Неру, і довгий час він служив нашій країні, як справжній карма-йог. Після того, як він закінчив свій земний шлях в такому втілені, він звільнився від всіх кайданів і прив'язаностей і став мешкати в Гімалаях.
Через довгий час я це зрозумів. Саме тому Баба так цікавився політикою та ситуацією у світі. Він постійно запитував у мене щось на ці теми. Його погляди на внутрішню політику Індії були чіткими та зваженими. Після того, як я повернувся від Матхурдаса, я занурився в глибокі роздуми. В цей момент Бейрагі Баба заплакав і говорить: “Якщо я тут помру, то це буде повністю твоя провина! Мені жахливо холодно, і все моє тіло горить, як у вогні. Мені хочеться кричати та плакати. Не можу більше терпіти! Будь ласка, підімо звідси скоріше!”
Я подивився на його порване взуття. Через дірки у взутті холод пробирав його до кісток. Я накапав на дірки воску, а потім вийшов з печери та за допомогою ліхтаря знайшов під снігом один лікувальний корінець. Я велів Бабі його з'їсти. Баба з’їв корінець і через деякий час заснув. Тоді я пішов у сусідню печеру і завалив в неї вхід каменями зсередини. Я увійшов у стан самадхі та залишив тіло в тій печері, а сам відправився у печеру до Матхурдаса. Матхурдас, як зазвичай, сидів в оточені інших Махатм. Я залишився там на деякий час, потім став спостерігати те, що відбувається. Я побачив Кашинатха Бабу, учня Йогаданди, який сидів у стані самадхі в печері Джварпалі, побачив Махаватара Бабу, який сидів на відстані трьох миль від того місця, де ми знаходимося.
Я побачив Нагіна Гірі Джи в печері Деві Кунда. Я пошукав Ратан Сінха в Кхаті, але не знайшов, а потім знайшов його сплячим неподалік від Піндарі. Я послав йому мислене повідомлене та повернувся у свою печеру. Там сидів Нага Баба, обхопивши коліна. Пориви льодяного вітру не давали йому спокою, він теж страждав від холоду. Я теж порадив йому скористатися свічкою. Деякий час ми з ним розмовляли. Так ми й скоротили ніч. Бейрагі Баба був охоплений страхом, що у нього відмерзнуть ноги і їх прийдеться ампутувати. Тоді я вирішив, що настав час повертатися, тим більше, що всі наші запаси закінчилися. Я з'єднав обидві ці події в одну і зрозумів, що сама доля бажає мого повернення. Я вирішив, що потім прийду в Піндарі сам.