Глава 11. Маджнун Баба

Я наніс собі на лоб тілаку священним попелом і відправився далі. Через деякий час я зустрів юнака, який щось шукав. Він здавався не зовсім нормальним. Як тільки я наблизився до нього, то він витягнув руку вперед і зупинив мене. Потім він намалював на дорозі три лінії та велів мені не заходити за них. Таким чином він зупинив усіх мандрівників, які йшли дорогою в обидва напрямки. Зібрався натовп. Багато хто називав юнака божевільним. Але ніхто не осмілився перетнути намальовані ним лінії.

Тоді два відлюдники-наги зі словами: “Що за дурниця!”, спробували перетнути ці лінії. Юнак закричав: “Зупиніться!” Але вони не послухалися. Як тільки обидва перетнули лінії, то тут же побігли з криками: “Вогонь! Вогонь!” Їхні підошви обгоріли. Всі люди злякалися і почали поклонятися юнаку, пропонувати йому гроші. Запропоновані гроші він відшпурнув на землю. Потім підійшов до мене і сказав: “Знаєш, Баба, що я шукаю в цих горах? Ця місцевість називається Гірнар, і вона відома тим, що тут мешкає багато просвітлених. Тут можна побачити сотні печер, в яки вони живуть. Але я не бачу ні одного святого відлюдника, і ні однієї печери.”

Я мовчки дивився на нього. Можливо він і не божевільний, але чому прив'язався до мене? Мені здалося, що в цьому юнакові схована якась таємниця. Я ще раз подивився на нього і велів йому йти зі мною.

Я наблизився до межі. Обидва відлюдники почали мені кричати, щоб я не ходив, що там вогонь, що божевільний юнак щось там влаштував. Я, стоячи поряд з межею, підняв жменю землі та попросив її мені допомогти. Я почергово кинув землю між трьома лініями та просунувся вперед. Тоді юнак кинувся до мене та обійняв мене. Він сказав: “Якщо я піду з тобою, то і ти йди зі мною!”

Я відправився в бік Чаран Падука, а юнак йшов за мною слідом. Люди побігли за нами, оточили зі всіх боків, захотіли зупинити, але я не зупинився. Для того, щоб позбутися від натовпу, почав здійматися на найближчий пагорб. Минуло трохи часу, але коли я обернувся, то побачив, що юнак слідує за мною. Натовп не зміг вилізти за нами на круту гору і залишився позаду. Я сів на камінь і почав думати про юнака. Він не підійшов до мене та сів поряд. Коли я став розглядати його обличчя, намагаючись прочитати там відповіді на питання, які мене мучили, він розсміявся: “Навіщо ви непокоїтеся про мене? Час сам дасть відповідь і розставить все по місцях.”

Я продовжував здійматися на гору. Ця гора розміщена між Горакх Дхуні та Чаран Падука. Я йшов, здавалося, до якоїсь невидимої цілі. Куди саме? Я і сам не знав. Ми продовжували своє сходження і неочікувано виявили вхід до печери. Юнак підбіг до печери, почав танцювати та сміятися, як дитина: “Знайшлася печера, знайшлася!” Він захотів увійти всередину, але я його зупинив. Ми сіли на порозі печери та тут я відчув страшний голод. Раптом юнак говорить: “Махарадж! Я дуже хочу їсти!” Дивовижно, що ми з ним одночасно зголодніли. До того ж минуло зовсім мало часу відтоді, як я останній раз приймав їжу. Я велів юнаку чатувати мене біля входу в печеру, а сам зайшов всередину.

Печера була дуже великою та глибокою. Вона розділялася на дві частини. Всередині нічого не було видно. Раптом прямо до моїх ніг підкотилися два кокосові горіхи. Я взяв їх і почав просуватися вглиб печери, подякувавши невидимі сили за допомогу. Через деякий час мені здалося, що хтось забирає у мене один з кокосових горіхів. Я послабив хватку, і відразу ж один з горіхів був вирваний у мене з рук. Пролунав голос: “Одного горіха цілком достатньо для вас двох, а інший я залишу собі. Тепер з тобою Маджнун Баба. Подбай про нього! На третій день я сам прийду зустрітися з вами, а поки йди звідси!”

Я не став виясняти, хто це був, і звідки лунав голос. Я вийшов з печери та протягнув юнаку кокосовий горіх. Він дістав із-за поясу величезний двосічний ніж і запитав мене: “Знаєте, батьку, для чого мені цей ніж? Якби Матір не явила мені своє чудо, я б з його допомогою вбив би себе. Це був мій твердий намір. Мені могла допомогти тільки та велика людина, яка зуміє неушкодженою пересікти мої лінії. Вчора в Горакх Дхуні одна людина сказала мені, що завтра вранці цією дорогою буде проходити великий йог. Я ж побачив вас ще перед храмом, коли ви відповідали на запитання юнаків та дівчат з Танзанії, і вирішив вас випробувати. І трапилося саме так, як я хотів.”

З цими словами юнак розрубав кокос. Ми поїли, а після цього почали спускатися в бік Чаран Падука. Я переконався в тому, що це був рішучий юнак, але хто ж він такий? Відповідь на це запитання я вирішив поки не шукати. Час покаже. Але в ньому була якась таємниця. Незвичною була і його хода і стиль мови. Одягнений він був в куртку-пенджабі. Його обличчя випромінювало невинність. Інколи він говорив загадкові речі, а інколи балакав як неграмотний хлопець. Я вирішив не противитися його бажанням. Куди він хоче мене відвести? Що йому від мене треба? Я не знав відповідей на ці запитання.

Минувши Чаран Падука і Камандал Кунд, ми прийшли в джайнський храм, де й заночували. Він вночі встав і кудись відправився, а вранці повернувся пізно. Тепер у нього був заплічний мішок і посуд для води. Потім він пішов на базар і купив там дві дюжини бананів, великий ліхтар, накидку та молоко. Близько до десятої він вже був готовий відправлятися в дорогу. Він напоїв мене молоком, потім попив сам. Ми наповнили посуд водою та рушили в дорогу. Тепер ми йшли через густі ліси. Він йшов попереду, а я за ним. Посеред непрохідних лісів було озеро. Ми посиділи на березі, відпочили, з’їли банани та пішли далі. Між собою ми не розмовляли, ми тільки йшли та йшли вперед. Для мене всі ці стежки були незнайомими, він же їх дуже добре знав.

Поступово день переходив у вечір, юнак пішов швидше. До того ж у нас закінчилася вода. Незрозуміло чому, але в цьому лісі нас мучила постійна спрага. Ми вже переповнилися водою, а спрага все не проходила. Навколо не було видно ні струмка, ні джерела, ні озера. Але юнак, здавалося, все знав і впевнено йшов до лише йому одному відомої цілі.

Настав вечір, почала сильно мучити спрага, але ми не зупинялися. Тепер юнак йшов слідом за мною. Можливо ми вже наближалися до цілі. Я зупинився, бо прямо перед нами неочікувано з’явилася літня жінка, одягнена в чорне. Я повернувся запитати в юнака, хто це, але він нічого не відповів. Я захотів шанобливо припасти до її ніг, але вона відбігла від мене зі словами: “Ей! Не смій мене торкатися! Тебе мучить спрага? Йди за мною!” І вона привела нас в хижину.

Літня жінка здалася мені дивною. Як це вона живе тут одна посеред густого лісу? Видно було, що вона – йогиня. Вона була оточена своїми друзями – зграєю птахів і цілим скопищем різноманітних змій. Під деревами стояло багато кувшинів. В деяких з них було молоко, в деяких солодка вода. Змії переповзали від одного кувшина до іншого. Жінка дістала воду з неторкнутого кувшина. Коли ми попили води, юнак засміявся. Літня жінка занепокоєно на нього подивилася. Юнак продовжував сміятися. Я нічого не розумів. Коли літня жінка веліла йому замовкнути, він захлопав в долоні. Можливо все йшло так, як він задумав. Я подав йому знак, і він заспокоївся. Я став розпитувати у літньої жінки, де тут можна розміститися. Нам потрібне було таке місце, де є вода. Жінка спочатку хотіла, щоб ми зупинилися у неї, але я не погодився. Тоді вона привела нас до великого дерева, яке росло біля річечки.

Коли я стояв біля дерева, то відчув, що зі мною відбувається дивовижна метаморфоза – я почав труситися, як осиковий листок. Подивився на крону дерева і побачив там величезного пітона, який теж дивився на мене. Коли наші погляди зустрілися, він відвернувся і переповз на іншу гілку. Літня жінка здригнулася, а юнак засміявся. Потім вони переглянулися і літня жінка також засміялася. Тепер занепокоївся юнак. Я подивився на дерево – пітон нахилив голову вниз і дивився на нас. Що це за дивовижна подія? Я нічого не розумів.

Літня жінка, сміючись, сказала: “Це дерево вже сотні років зберігає багато таємниць. Під ним довгий час здійснював аскезу один відлюдник. Але потім пітон ковтнув цього відлюдника. Потім сюди прийшов його учень. Я заборонила йому тут лишатися, але він мене не послухався. Через декілька років у ніч без місяця пітон і його зробив своєю здобиччю. Так, під цим деревом відбувалися дивовижні події. Під ним інколи було яскраве світло, а інколи стогони болю та крики відчаю. Історія цього дерева дуже давня. Дивлячись на це дерево, можна дізнатися минуле. Якось тут був ще один відлюдник, але в безмісячну ніч він ледве-ледве уникнув смерті, його трохи не з’їв пітон.”

“Сьогодні ти прийшов сюди. Мені б хотілося, щоб ти лишився зі мною. Тут у мене є все для зручного та приємного життя. Але дарма ти привів сюди цього юнака. Сьогодні не зупиняйся тут. Бо сьогодні теж безмісячна ніч.”

Я подякував літній жінці за те, що привела мене сюди, і попросив її піти. Вона пішла. А я обійшов навколо дерева, потім набрав у посуд води та ще три рази зробив обхід навколо дерева. Хлопцю я велів принести хмизу і знайти зручне місце для ночівлі. Недалеко від річки були зарослі бамбуку. Це місце здалося підходящим. Я допоміг юнаку нарубати хмизу. Потім я здійснив омовіння і ми розпалили багаття. Я велів юнаку провести навколо нас захисну лінію. Він зробив це, але підмітив: “Стара може порушити її. Сьогодні безмісячна ніч. Стара та пітон сьогодні вночі сіють смерть. Не знаю, що у них пов'язано з безмісячною ніччю? Я і є той відлюдник, який ледве втік звідси. Можливо стара пізнала мене. Саме тому вона увесь час на мене дивилася.”

Тоді я зробив захисне коло всередині того кола, яке він намалював, і заборонив йому виходити за його межі. Ніч ставала все темнішою та темнішою. Ми сіли в очікувані. Юнак почав розповідати про дивовижні події, які трапилися з ним тут декілька років тому.

Потім я звернувся до Матері з Калічаура з проханням захистити нас, у всі боки поширював свої ментальні хвилі. Подумки попросив Гуру про допомогу. Після цього я зовсім заспокоївся. Юнак дістав ліхтар. На небі промелькнув відблиск світла, схожий на блискавку та зник в зарослях бамбуку, які були прямо у нас над головою. Я подивився нагору і відчув на собі Її благодатний погляд. Я зі всіх боків захистив себе та юнака і вже не хвилювався ні про що.

Раптом з півдня подув сильний вітер і дерева зашелестіли. Юнак світив ліхтарем, але нічого не було видно – це все були витівки старої. Юнак сказав: “Вона часто робить своїми жертвами мандрівних відлюдників, а пітон – це її вчитель. Ночами він перетворюється в пітона і повзає по дереву, а вдень – стає людиною і виконує всі відповідні релігійні обряди та приносить жертви. Раз на рік він приносить особливу жертву. Він і зі мною хотів так вчинити, але я врятувався, завдяки милості Ганда Баби. Саме тієї ночі він проходив повз це місця. Ці огидні дії я спостерігаю вже три роки. Я хотів покласти їм кінець, але сам трохи не потрапив у пастку. І я прийняв рішення, що не заспокоюся, поки не покінчу з цими капаліками. Я поїхав у Делі, але кожної безмісячної ночі подумки переносився сюди та рятував тих, кого вони хотіли принести в жертву. Ви здивуєтеся, напевно, бо для цього світу я помер вже сотні років тому. Моя гробниця в Делі є об’єктом всезагального поклоніння. Але я, з тих давніх пір чекаю зручного випадку. Так, я не зміг її вбити, але і не дозволив їй творити її темні справи. Вчора мені уві сні явився Мауні Баба і сказав, що, накінець-то, прийшов той, кого я завжди чекав. Кінець цих нещасних людей близький.”

Поки він все це розповідав, показалися дванадцять світильників, які почали до нас наближатися. Все це були змії, і їхні капюшони світилися, подібно світильникам. Стара йшла вслід за ними, в одній руці вона тримала нитки, на яких були прив'язані змії. Вона була одягнена в чорне, з червоною каймою, та поганяла змій, як візничий на колісниці. В другій руці у неї був тризубець. Цей тризубець теж обвивала змія.

Коли стара зупинилася, змії теж зупинилися. Я розпалив вогнище сильніше. Стара розпустила своє волосся. Раптом почулося мукання багатьох диких буйволів. Вони оточили стару. Стара покрутила своїм тризубцем у повітрі та кинула його у землю. Тризубець впав прямо на лінію, яку накреслив юнак. Тризубець загорівся і почав плавитися. Змія теж згоріла і повисла на тризубці, як мотузка. Всі змії поповзли вперед, але зупинилися перед захисною межею. Стара стала підганяти буйволів. Вони теж просунулися вперед і скупчилися навколо забороненої межі.

Тоді стара зняла з себе одяг. Лишившись повністю оголеною, вона вийшла вперед і почала стирати межу. Юнак занепокоївся. Тоді я сказав йому: “Не бійся! Ніхто не може пересікти межу, яку я провів, навіть божество не зможе цього зробити.” Як тільки стара наблизилася до завітної межі та почала понукати змій та буйволів, зі сходу почувся грім, з’явився тигр, який накинувся на буйволів. Буйволи розбіглися, хто куди. Той з буйволів, який просунувся надто далеко вперед до межі, впав і бився в конвульсіях, ті ж буйволи, що були позаду, у страху відступили.

Стара хотіла підняти тризубець, але в той момент невідома сила вихопила цей тризубець у неї з рук. Хтось невидимий намотав її волосся на тризубець і почав бити. Стара закричала, кличучи на допомогу свого Гуру. Але її Гуру нічого не міг зробити, бо я вже давно обеззброїв його. Коли юнак побачив, що стара нічого не може зробити, він взяв трохи попелу з жаровні та кинув у бік змій. Змії загорілися. Невідома сила підняла стару і кинула її під дерево. Як тільки стара впала, з’явилися яскраві блискавки, від яких загорілося дерево, на якому жив пітон. Пітон впав поряд зі старою та випустив дух. Стара заплакала та ось вже язики вогню охопили тіло пітона. Відбувалася битва між темними та світлими силами. Тигр мовчки спостерігав те, що відбувалося, як безмовний вартовий. Потім все заспокоїлося. Всі ми чекали настання ранку. І птахи повідомили нам про те, що ранок настав.

До того часу все вже закінчилося. Неподалік від забороненої межі стояв тигр та дивився на мене. Я відразу стер захисну лінію. Потім подякував тигрові за допомогу та вибачився за доставлені незручності. Запалив пахощі, щоб очистити простір. Тигр проричав щось та пішов. Ми загасили багаття та приготувалися йти. Дерево, під яким ми сиділи, жахливо виглядало. Пітон повністю згорів. Та частина дерева, де жив пітон, теж повністю згоріла. Решта листя пожовкло ніби настала осінь.

Жахливий сморід поширювався дуже швидко. Ми подякували всьому, що було навколо і постаралися скоріше звідти піти. Неподалік лежала стара у напівбезтямному стані. Я спробував її припідняти та вона почала плакати. А потім проклинати мене. Я захотів її підняти, але вона закричала, щоб я до неї не торкався. Тоді я велів юнаку підняти її та перенести до хижини. Юнак підняв її на руки та поніс. Стара проклинала і його також: “Це – все його витівки! Це – той самий відлюдник, я пам’ятаю. Сьогодні він просто вирішив нам помститися. Що ж мені тепер робити? Потрібно поїхати куди-небудь далеко-далеко. Але я не можу покинути свого Гуру. Не чіпайте мене, я оживлю це дерево.”

Юнак доніс її до хижини та поклав на землю. Я наповнив склянку водою і дав їй попити. Вона прийняла її без зайвих слів. Я знайшов у лісі особливий корінь, розтовк його та з’їв, а потім, розмішав його у воді, дав старій. До неї повернулися втрачені сили. Вона спочатку сіла, а потім відправилася до своєї хижини та принесла мішок. Вона розпалила вогонь і кинула туди цей мішок. Потім розбила всі свої кувшини та посуд. Коли мішок повністю згорів, вона сказала: “Тепер ви можете йти, а я залишуся тут. Я обіцяю, що відсьогодні я більше ніколи не буду робити рабами ні птахів, ні тварин. Не буду накладати закляття на духів. Тому цей мішок, що дістався мені від вчителя, я спалила. Моє життя тепер буде проходити в гармонії з природою.”

Я попросив у старої пробачення за все, що трапилося, і вона мене пробачила, після чого ми повернулися в Джунагарх. Всю дорогу я думав, що тепер буде з нею? Дорогою я вирішив більше не зупинятися в цих краях. Тому ми відразу направилися на залізнодорожну станцію. Потяг затримувався. Я розстелив на землі шматок матерії та приліг відпочити. Юнак пішов прогулятися базаром. Я дуже хотів спати, бо був виснажений за ці два дні, виснажений фізично та морально. Я заплющив очі, але заснути мені не вдалося.