Глава 8. Озеро Нала і Дамаянті

Нала і Дамаянті – головне озеро серед семи озер. Неподалік розміщені озера Рами, Лакшмана, Сіти, які разом утворюють півмісяць, дуже глибоке озеро Гаруди та ще Бхімтал та Наукучіятал. Озеро Нала і Дамаянті дуже маленьке. В ньому живуть спеціально розведені риби. На березі саме цього озера раджа Нал покинув свою дружину. Він взяв із собою смажені риби, які ожили та втекли від нього в озеро. В цьому озері досі люди натикаються на смажену рибу.

Зараз біля озера розміщене місце для спалення трупів. З одного боку озера йог Мауні Махарадж побудував декілька невеликих храмів. Саме з цього озера дістали дуже давню статую Вішну, про яку тепер знають у всьому світі. В озері є й інші статуї, виконані з чорного каменю. Це – зразки високого мистецтва.

Поряд з одним з цих храмів я і зупинився. Неподалік від цього місця живуть люди, наприклад, Нагмал Сінх, якому вже дев'яносто чотири роки, але його  все ще можна зустріти за роботою в полях і в саду. У нього є двоє синів і багато доньок. Одна з них, Чампа, в минулому народженні була моєю сестрою. Молодша, Према, живе неподалік від храму і допомагає відлюдникам, які туди приходять.

В Нірмалі живе Лал Сінх Бішт разом зі своєю сім'єю. Його вважають політичним лідером. Він був людиною атеїстичних переконань, але коли познайомився зі мною, то став на духовний шлях. Тутешній храм та землі належать сім'ї Мехра. Вони проживають неподалік у власному селі. Після того, як я поселився тут, то став предметом жвавих розмов та пересудів.

Я прийшов сюди за наказом Матері та за наполяганням Хедакхана. Напевно тут приховується якась таємниця, думав я. Тут за вказівкою храмового служителя був призначений день особливої релігійної церемонії та жертвоприношення – яг’ї. 

Харендра Сінх Сатвал, Лачхуман Сінх Мехра і Лал Сінх Бішт разом зі своїм товаришами зайнялися підготовкою. Люди почали приходити здалеку. Місцева рада дуже нам допомогла. За її наказом була навіть побудована дорога до храму. Було організовано благодійне товариство, в чиї задачі входило поширення грамотності та освіти, спонукання до духовних цінностей, організація шлюбів для дівчат з бідних сімей та допомога бідним. Головою цього товариства був вибраний Лал Сінх, який погодився працювати на громадських засадах, без зарплатні.

Все йшло дуже добре, але я був не радий. Мені здавалося, що я відступаю від свого істинного шляху, адже досі я ще не сподобився побачити тут Матір. Я поступово все більше і більше занурювався в суспільні справи. Проте поряд було розміщене місце кремації, де ходили духи. Ночами я часто спостерігав їхній потойбічний танець. Вони й до мене хотіли дібратися, але їм це не вдавалося. Всю ніч я проводив в хижині, а вдень до двох годин відправлявся гуляти горами. Інколи я йшов на гору Хідімби, інколи на гору Харі, а інколи – на гору Каркотак. Інколи я проходив по вісімнадцять-двадцять миль.

До другої години я повертався. Люди вже чекали на мене. Послідовники Хедакхана, Сомбарі Баби, Нім Караулі Махараджа і Нантіна Баби ставили мені велику кількість всеможливих запитань. Саме ці йоги користувалися в тутешніх місцях особливою повагою. Суспільство намагалося поглинути мене, а я постійно втікав від нього. У моєму умі безперервно боролися суперечливі думки. Якось вночі я вийшов з хижини та пішов прогулятися.

Духи на місці кремації отримували по заслугам відповідно до своїх минулих вчинків, а тепер вони кружляли в несамовитому танці. Саме тоді почувся тупіт конячих копит. Я подивився у бік семи озер і побачив, як звідти наближається білий вершник на білому коні. Він був одягнений, як раджа, а на його голові був пов'язаний тюрбан. Він під'їхав та зупинився неподалік від мене. Я вирішив, що перш ніж він зникне, я повинен зупинити його силою своєї мантри. Коли я це зробив, то дізнався, що вершник був письменником-англійцем. За вірою він був християнином. Саме на його кошти тут було побудовано приміщення місії. Він дуже любив ці місця, і провів тут більшу частину свого життя. Його донька Ені-Марія була теж похована тут, і він щоночі навідував її на кладовищі, хоча і сам він давно вже помер. То був лише його блукаючий дух.

Я сказав, що коли-небудь обов'язково звільню його і відпустив. Вершник зникнув. Я пішов у свою хижину і занурився в медитацію. Я надіявся, що зможу встановити зв'язок з матір'ю, але мені не вдавалося. Раптом я почув стукіт у вікно. Я підійшов і побачив рослого йога. Він взяв мене за руку і повів за собою. Спочатку привів мене на гору Хідімба. Там він показав мені печеру, посеред якої стирчав тризубець, і більше нічого не було. Він знаками дав мені зрозуміти, що це – його печера.

Потім він повів мене на гору Каркотак. На вершині гори було велике озеро, на березі якого сиділи відлюдники, занурені у стан самадхі. У одного з них не було ніг від самих стегон. Я здалеку подумки їх привітав. Потім ми повернулися в мою хижину. Перед моєю хижиною росло велике дерево. Йог встав під деревом і почав розповідати: “Рівно сто п'ятдесят років тому саме на цьому місці я, ще при житті досягнув стану самадхі. До мене тут загинуло дуже багато відлюдників, і ніхто не здогадувався про причину їхньої смерті. Добре, йдемо в хижину, поближче до жаровні і я розповім тобі свою історію.”

Я розігрів молоко і налив його у дві склянки. Ми обидва почали пити молоко. Потім він заговорив: “Мене звати Гаріб Дас. Я вайшнавський відлюдник, але поклонявся також Богині Матері. Я досить добре розбирався у тантрі. В той час Хедакхан був дуже відомий, як, втім, він відомий і тепер. Я шукав його і прийшов у село землевласників Мехра. Їм належала і тутешня земля, і озеро. Вони хотіли заселити ці землі, але духи заважали їм це зробити. Якщо члени клану Мехра зустрічали когось з відлюдників, то намагалися привабити їх на свій бік. Надавали йому всіляку пошану та повагу. Потім просили його, щоб він зостався пожити в цьому глухому лісі. Озеро в той час, скоріше, нагадувало болото. Тоді тут зовсім ніхто не жив. Відлюдник побачивши це усамітнене місце, починав відчувати бажання тут залишитися. І так він потрапляв у паску, бо землевласники за допомогою святих відлюдників хотіли зробити цю землю придатною для мешкання, але вже наступного дня відлюдник помирав.”

“Мене теж точно таким же чином заманили сюди. Як тільки настала ніч з гори Харі почали скочуватися величезні камені. Вони падали прямо на мене. Тоді я зрозумів, що тут відбувається. За допомогою своєї внутрішньої сили я зупинив каменепад. Наступного дня землевласники з клану Мехра прийшли провідати мене, і, знайшовши мене на прогулянці, дуже здивувалися. Я розповів їм, що трапилося вночі. Я дорікнув їм за те, що вони все знали та не попередили мене. Потім я попросив їх принести деякі необхідні мені речі.”

“Три дні я молився і проводив пуджу. Поступово я прогнав всіх духів, які кидали на людей камені. Потім я закопав їх в землю саме на тому місці, де зараз росте це дерево. Тринадцять років я здійснював тут духовні практики. Очистив це озеро. А на тому пагорбі заснував невеличкий ашрам. Там була статуя Богині, яка стала широко відомою. Клан Мехра найближчі землі віддав храму, а решту землі заселив. Потім сюди стало приїжджати багато англійців, до яких землевласники з клану Мехра підлещувалися. В цьому озері дуже багато статуй, але я не хотів, щоб їх діставали, бо будь-який знайдений витвір мистецтва англійці відразу ж починали вважати своєю цінністю.”

“Через тринадцять років я досягнув стану самадхі, ще будучи в цьому фізичному тілі. Люди побачили це і накрили моє тіло. Але як тільки настала ніч, я вселився в тіло Рагху з села Мехра та відправився до власного тіла. Звільнив його, бо мені потрібне було саме воно. Потім я повернув тіло Рагху до нього додому, а сам повернувся у своє тіло. Потім я взяв палаючі вуглі з місця кремації трупів і підпалив свою хижину. Потім я відправився в ту печеру, і сів в ній, перебуваючи в стані самадхі. Я і зараз знаходжуся там, тільки ночами виходжу інколи. Якщо мене хтось побачить, він все одно не розуміє, що за людина перед ним. Інколи прямо до моєї печери підходять жінки, які збирають хмиз, але вони не бачать мене.”

“До тебе тут жив Мауні Баба. Він і побудував все це. Але він ледве не втопився в цьому болоті, адже відомо, що така смерть знищує всі плоди духовної праці. Тут жив і Нантін Караулі. Але ніхто не затримується тут надовго. Тепер ось і ти прийшов сюди. Моє благословіння з тобою. Ти тримайся подалі від інтриг, занурся краще в духовний світ. Багато подій мають тенденцію повторюватися. Дивися, не втопися в болоті!”

“Деякі події відіграють позитивну роль в житті людини, а деякі – негативну. Майбутнє залежить від минулого. На цьому шляху ти зустрінеш багато людей, які захочуть потягнути тебе назад, у минуле. Вони будуть перегортати сторінки минулого, змушувати тебе перенестися у світ спогадів. Хтось проявить до тебе співчуття, хтось осипле квітами любові, хтось відкриє назустріч тобі свої обійми. Але тебе там не буде. Ти повинен вбити себе, щоб знову народитися, ти повинен знищити свою минулу карму і не створювати нової. Саме тоді ця земля може щось дати тобі. З цією землею пов'язане твоє минуле, ти пов'язаний з багатьма людьми, які тут живуть. Це земля, Кумаон, може все у тебе забрати чи навпаки все дати тобі. Тепер я йду. Мати буде захищати тебе і вкаже шлях. Якщо я буду тобі потрібен, приходь в печеру Хірап.”

Баба пішов. Через деякий час я здійснив омовіння і сів у себе в хижині. Вранці Лал Сінх та Раджан принесли картоплі. Потім до мене привели німу дитину. Я велів йому з'їсти священний попіл і промовляти “Ом”. Як тільки дитина з'їла цей попіл, то відразу ж з легкістю стала промовляти “Ом”. Я був невимовно здивований. Для мене це був перший досвід такого роду. Потім до мене прийшов начальник поштового відділення з Найніталя, Варма Джи, і привіз свого сина, який не міг ходити. Варма Джи вже втомився показувати його лікарям та святим відлюдникам. Я дав йому з собою священного попелу і хлопчик вже через три дні сам прийшов, щоб подякувати мені. Новини про ці чудесні зцілення швидко поширилися і наробили багато шуму.

Щодня до мене стали приходити сотні людей зі своїми різноманітними проблемами. Деякі люди стали поширювати слухи про те, що я – шпигун. Інші стали говорити, що я – злодій та обманщик. Слухи поширювалися як лісова пожежа. Про мене говорили в закусочних, на перехрестях, в лавочках, школах та коледжах.

Люди приходили до мене і поверталися розчарованими, бо тепер я увесь день проводив на горі Хірап чи на горі Каркотак, та повертався пізно вночі. Інколи я і вночі був відсутнім. Деякі люди почали чатувати мене вдень та вночі

Я почав вчити Харендру Сінха йозі та пообіцяв, що він досягне успіху за пару тижнів. Він дійсно з великою старанністю приступив до занять та досягнув великих успіхів, але не зміг витримати всі чотирнадцять днів. І в цьому кається й досі.

Якось вранці прийшла Чампа і принесла молоко. Я від Харендри Сінха знав, що вона дуже хвора. Я дав їй мантру, написану на папері та велів зберігати цей папір, як зіницю ока, бо, якщо він загубиться, то вона знову захворіє. Чампа видужала того ж дня, але через деякий час цей папірець вкрали та Чампа знову захворіла. Нагадаю, що Чампа була моєю сестрою в минулому народжені.

До особливої релігійної церемонії та жертвоприношенню було все готове. Я запросив з Хальдвані Біру Бабу. По приїзду Біру розповів мені, що мавпочка померла, і її прах покоїться у храмі Ханумана. Я помолився про спокій його душі та про нове сприятливе переродження.

Того ж дня приїхав Кіртанвале Баба і став просити навчити його йозі. Він зостався зі мною. Я запросив на релігійну церемонію й інших відомих святих відлюдників, які жили поряд та вчених брахманів. Дні йшли, але я в глибині душі був незадоволений. Адже Велика Мати досі не давала про себе знати. Адже без її веління я нічого не міг зробити. Ночами я входив у стан самадхі, переходив у тонкий світ, надіючись зустріти Матір, але мені це не вдавалося. Але у мене залишалася надія.

Ніч перед новим місяцем! Непроглядна темрява. Якісь люди чекали мене біля хижини. Інколи вони в нетерпінні заглядали в неї. Я все це бачив і сміявся над їхньою цікавістю. Їм було цікаво дізнатися, куди я ходжу ночами. Через деякий час я вийшов з хижини, оглянувся. Ці люди сховалися за кущами. Я відправився в дорогу. Вони слідували за мною на деякій відстані. Я впізнав ці тіні. Це були Харендра Сінх, Сатвал та Віпін. Я спочатку посидів біля Сіддх Баби, потім направився на берег каналу.

Ці люди постійно ховалися в кущах поряд зі мною. Моє фізичне тіло інколи зникало і з'являлося в новому місці. Ці люди дивувалися, куди ж я дівся? Коли я прийшов в печеру до Гаріб Дасу Баби, він засміявся: “Навіщо ти займаєшся такою дурницею? Нехай люди думають так, як їм подобається. А ти йди своїм шляхом. Сьогодні ти їх гарно здивував. Напевно, вони шукають тебе скрізь.”

“Це – закон нашого суспільства. Якщо якусь людину воно зводить на п'єдестал, то саме на неї дивиться з особливою підозрою. Перед всіма проводить ритуал вшанування, ритуал арті, а поза очі – осуджує. Адже людина завжди була і залишається егоїстом. Ти не повинен звертати на все це увагу. Наближається день релігійної церемонії. Все було добре приготовлене, але досі ти не зміг поговорити з Матір'ю. Але якось це обов'язково відбудеться. Але тобі не слід витрачати свій час на те, щоб досягнути поваги у суспільстві. Як складно досягнути успіху в духовній праці і як легко цього успіху лишитися! Будь стриманим, не занурюйся надто сильно в суспільні справи. Капіл, синку! Як прекрасно дарувати життя та допомагати людям! Але ж не коштом власного спасіння!”

Я повернувся в хижину. Ніч була темною, подібна злому привиду. Я постійно наспівував різні мелодії. Як тільки я почав спускатися до озера Нала і Дамаянті, то побачив світло на місці спалення трупів. Там були лампи нічного освітлення, і люди, сидячи навколо них, розмовляли.

Я став спостерігати за тим, що відбувалося. Там було мертве тіло. Можливо з Наукучіяталу. Я почув голос Буван Чанда Пандея та поспішив назустріч. Люди почули шурхіт моїх кроків та подивилися у мій бік. Побачивши мене в цей темний опівнічний час, люди відчули страх. Йшов дощ, і я під акомпанемент дощу наблизився до того місця. Не знаю, що раптом прийшло мені в голову, але я з розбігу стрибнув в озеро. Як тільки я це зробив, всі люди злякано закричали та, покинувши мертве тіло на волю долі, розбіглися, хто куди. 

Вони прибігли до моєї хижини та почали кликати мене зі словами: “Баба! Баба! В озері привид!” Я ж, бачачи все це, нестримно сміявся. Я вибрався з озера і почав кликати Пандея, але він злякався ще більше. Тоді я розмістився поряд з трупом, але ніхто з людей, які втекли, не повернувся. Зрештою мені прийшлося повернутися у свою хижину з чорного входу. Коли вони дізналися, що відбулося, то довго сміялися, а потім пішли здійснювати кремацію. Я ж залишився в хижині роздумувати про дивовижну природу людини.