Глава 7. Бхімтал
На березі озера знаходиться дуже давній храм. Я розстелив свою ковдру на веранді храму. Служитель при храмові, Гірі, забезпечив мене дровами та хмизом. Вранці я відправився на озера, а звідти пішов до печери Каркотак. Місцями лежав сніг, але де-не-де земля була чистою. Пробравшись через кордони зі снігу, я побачив хижину Непалі Баби, але там нікого не було. Від хижини я пішов до печери, і дорогою мені дуже захотілося пити. Але ніде я не міг знайти води. Я продовжував своє підняття і скоро побачив щось типу майданчика, на якому сидів святий. Поряд з ним в чаші плескалася вода. Я попросив у нього води та напився. Неподалік від цього місця знаходився вхід у печеру, який був закритий. Баба заборонив мені відкривати його та велів спускатися. Він сказав, що зараз почнеться сильна злива. Баба велів мені до завтрашнього дня приготувати все до хавану, бо завтра вранці він прийде його проводити.
Я пішов вниз, але не бачив перед собою дороги. Я повернувся, запитати про це у Баби, але його вже там не було. Зі всіх боків збиралися чорні хмари. Я, хапаючись за кущі, почав швидко спускатися. Потім я знайшов дорогу. Через село Сангуді я повернувся до храму. Через деякий час туди прийшли Рамлал Сінх, Біпін, пані Пант та керуючий місією Рамакрішни, Пандей Джи.
Ми посиділи досить довго, але коли почалася злива, вони пішли. Я залишився сидіти на веранді та спостерігав сильний дощ. Потім пішов град. Здавалося, що дощ ніколи не перестане. Ставало все холодніше і холодніше. Вода почала підбиратися до платформи храму. Тоді я приніс ще хмизу, розпалив багаття поряд з тим місцем, де сидів, і так провів ніч до ранку. Всю ніч йшла злива разом з градом. Вся нижня частина храму виявилася затопленою. Мої друзі цілу ніч не могли зімкнути очей, непокоячись про мене.
Як тільки дощ перестав, мене прийшли відвідати Рамлал Сінх та пані Пант. Було близько п'ятої ранку. Вони побачили, що я сиджу нерухомо та злякалися, що я помер від холоду. Вони були також дуже здивовані, що зі всіх боків мене оточувала вода. Вода затопила веранду, але не торкнулася того місця, де я сидів і не торкнулася жаровні.
В ту ніч мала бути ніч Шиви – Шиваратрі, тому храмовий служитель прийшов швидко, щоб вичерпати воду. Але води було так багато, що вичерпати її не було можливості. У святилищі зібрався натовп з навколишні поселень. Тоді пробило шість годин і я вийшов зі стану самадхі. Як тільки свідомість повернулася в моє тіло, зі всіх боків почулися радісні крики. Зі всіх боків мене оточувала вода, але на мене не потрапило ні краплі. З боку мосту зібрався цілий натовп. Я пішов здійснити омовіння, знов наніс собі на тіло священний попіл і сів біля своєї жаровні. Через Шиваратрі вже і так зібралося багато народу, а коли поширився слух про це чудо, то народу стало ще більше. Поступово храм був очищений від води, а поряд зі мною з’явилася ціла гора квітів, топленого масла, рису та муки. Те, що люди зазвичай приносять, як підношення у храм, все це вони принесли мені.
Тоді прийшов Баба з Каркотака, стукаючи своїми дерев'яними сандалями. Я прийняв його з великою повагою. Я поставив перед ним прасад, топлене масло та речі, необхідні для здійснення хавану. Він забрав все це та пішов. До опівночі навколо мене юрмилися люди. Я віддав отримані від людей гроші храмовому служителю і рано вранці відправився в дорогу. Я пішов до озера Нала і Дамаянті. Після святилища Калічаур я постійно шукав це місце. Адже джерело мого натхнення, Велика Мати, сказала, що саме там вона зустрінеться зі мною наступного разу.