Глава 32. Колишнє життя

В той час у мене не було ніякого бажання відректися від навколишнього світу, не було ніякого устремління до духовності. Я був веселим хлопчиком, який проводив свої дні в безцільності та іграх. Я не бачив різниці між храмом та власним будинком. Якщо ж я і підходив до святих відлюдників, то тільки з єдиною ціллю – погратися з ними. Біля наших воріт під деревом часто сидів один Баба. Зазвичай він ловив мене на бігу, і ми з ним гралися. Він дуже мене любив, а мені подобалося з ним гратися. Він міг випити ціле відро води, а потім випускати з роту фонтанчики, чим він дуже смішив людей. Потім зі своєї миски для милостині він діставав фрукти та роздавав їх дітям. Але скільки б він не віддав, в ній завжди залишалися фрукти. Коли він приходив до нас, то завжди кликав мене до себе, під дерево. Навколо нього відразу ж збирався великий натовп. Всі його дуже любили та поважали. Але за ворота дому він ніколи не виходив.

Він наставляв мою матір, Радж Тапешварі. До того часу вона вже розчарувалася в житті, і увесь свій час присвячувала молитві та духовному служінню. Але вона побоювалася, щоб Баба не забрав мене з собою. Материнська любов закликала її до обережності, бо Баба інколи говорив жартуючи, що забере мене з собою. Хоча насправді у Баби й не було такого наміру, але поступово його передбачення збувалося. Я потроху розвивав свій розум, в дім до нас почали приходити вчителі. Інколи Баба також проводив урок. Деякий час я провів в навчальному закладі Бадамйю. А біля наших дверей щодня читали Рамаяну та Бхагавад Гіту. Центром тяжіння для всіх були ті місця, де проводили пуджу, присвячену Калі та Дурзі. Поступово я почав вникати у все, що відбувалося. Я розвивався, щодня дізнавався щось нове. Я почав розуміти, що означає для людини сім’я, і які закони людського суспільства. Якось я сховався, бо не хотів йти до школи. Домашні занепокоїлися. Вони все навколо обшукали, але не могли мене знайти, тоді Баба підійшов прямо до того місця, де я ховався, і схопив мене за вухо, витяг назовні. В той час я боявся школи та любив гратися. Але, так чи інакше, вчитися доводилося.

В селі існувало протистояння між багатими та бідними, хтось важко заробляв собі на шматок хліба, а хтось жирував на мішках з зерном. Інколи я виходив за ворота, щоб погратися з дітьми простолюдинів та скупатися з ними в ставку. Але не встиг я зняти одяг, як за мною приходили з дому. За це мене чекала хороша прочуханка, але Баба часто рятував мене від покарання. Я з дитинства був вегетаріанцем. Хоча моя матір і була повністю занурена в релігію, але змушувала мене харчуватися різноманітно, але я все одно, впирався і не їв м'яса.

Поступово мені довелося розпрощатися зі всіма друзями дитинства. У мене з’явилися нові друзі. Я з самого раннього віку почав складати оповідання та п'єси. Знайомі ставили ці п'єси у себе вдома. Деякі з цих п'єс були досить популярними, наприклад: “Бажання”, “Прітхвірадж Чаухан, Харішчандра і Матір”. Люди ставили ці п'єси у школах та коледжах. Потім я розлучився і з цими друзями, і відправився в долини Дарджилінга.

Навчальний заклад, в якому я навчався, був досить престижним. Тут, в Дарджилінзі, я знову зіштовхнувся з величезним розшаруванням нашого суспільства. Той йог приходив до мене і в Дарджилінг, просив кілька рупій, а за це показував мені красоти навколишньої природи. Вражений цією пишнотою, я бігав від одного пагорбу до іншого. Я хотів розчинитися в цій красі. Зрештою я в знемозі падав на траву. До того часу відлюдник вже підходив до мене і починав заколисувати у своїх обіймах. Незабаром я засинав, наситившись красою природи. І ось моє життя вступило в пору цвітіння. Серце моє було повне очікувань та надій.

Всі мої однокласники жили в розкоші. На нашому боці було багатство та влада. Ми навіть погрожували студентам-англійцям і вони нас боялися. В той час я ненавидів англійців, і постійно когось з них бив. Але часто приходив Баба і змушував нас помиритися. Якось я разом зі своїми друзями відправився на прогулянку в долину Гімалаїв. Там ми почали гратися біля водоспаду. Тоді вдалині я побачив Бабу, який кликав мене. Я відправився до нього. Досить довго я йшов з ним, а коли ми дійшли до Канченджанги, Баба відвів мене до печери. Печера була просто величезною. Вона була освітлена м'яким світлом, ніби її освітлювали світильники. Там були змії, які повзали туди-сюди. Їхні голови були увінчані якоюсь подобою рубінів, від яких виходило світло. Трохи далі була скарбниця, яка містила, напевно, незлічені багатства. Тут же знаходилися буддійські монахи, за видом, родом з Тібету і багато людей.

То були люди з народності Лангпонг. Вони обробляли каміння, а на їхньому одязі сяяли дорогоцінності. У великих кувшинах зберігалися їстівні припаси. Баба провів мене печерою і зі всіма познайомив. Я побачив різні засоби переміщення, які мене дуже здивували. Я побачив, що цих людей не цікавить багатство. Декілька жінок танцювали, і на них майже не було одягу, деякі частини свого тіла, які в нашому суспільстві заведено ховати, вони просто завісили прикрасами. Баба вивів мне з печери через інший вхід, і ми опинилися на обширному лузі. Звідси гора Канченджанга здавалася надзвичайно красивою. Місто Дарджилінг і непальські селища теж були прекрасними. До того часу Сонце піднялося вже досить високо. Мої товариші тим часом були зайняті організацією пікніку. Ми з відлюдником повернулися до них. Коли мої товариші побачили нас разом, то здригнулися від здивування, адже багато з них ледве встигли навіть помітити мою відсутність. Перед тим як піти Баба як зазвичай попросив у мене дві рупії. Я дав йому дві рупії й він пішов, співаючи “Алакх Ніранджан”.

На канікулах я поїхав до Непалу. Нам довелося досить довго йти пішки, поки ми зрештою не досягнули Катманду. Ми провели деякий час разом з принцом правлячої династії. Але й там відлюдник приходив мене відвідати, радив, що потрібно робити, а що не треба. Якщо ж я хотів щось зробити йому наперекір, то він з'являвся в найвирішальніший момент і хапав мене за руку. Віг говорив: “Не роби так, а то заплутаєшся на все життя”. Потім він просив у мене дві рупії. Коли я повернувся додому, то побачив, що там панує атмосфера суму. Мені здавалося, що діти вже не балувалися, як раніше, що і місто, і село чимось засмучені. Вони змінилися, чи змінився я сам. Матір та сестри плакали від радості, але я хотів втекти назад у гори. Адже якраз в той час мене полюбила Лакшмі. Вона хотіла залучити мене до себе, у світ багатства та розкоші.

Я хотів, щоб моє життя було спокійне та зручне, але воно почало все частіше лякати мене. Тепер я часто занурювався в роздуми. Я теж почав боятися смерті. Коли я бачив чийсь труп, то внутрішньо здригався. Після цього я довго не міг думати ні про що. Хіба зі мною трапиться те саме? І тоді всі мої думки та вчинки виявляться незакінченими? Я не хотів залишати своє життя на півдорозі. Лакшмі була дівчиною з історичного села в Непалі. В Індії вона навчалася. В той час разом з нами в Дарджилінзі були члени правлячої сім'ї Непалу, і принци з Бутану.

В той час національно-визвольний рух в Індії з кожним днем набирав силу. Люди були готові пожертвувати всім в ім'я свободи. Деякі мої родичі теж загинули в ході цієї боротьби. Лідери національно-визвольного руху надихали народні маси на все нові та нові жертви. Країна горіла у вогні, країна розривалася на частини. Все частіше чувся тупіт копит коней британської армії. Британці намагалися нас навчити, і своїм дітям теж пояснювали ситуацію. Вони хотіли, щоб ми повністю відреклися від своєї культури. І в нашому коледжі нас вчили вважати єдиним богом Ісуса Христа. Я був категорично проти такого насилля над нашими релігійними почуттями. Однак, я не хотів помирати в ім'я свободи. Я хотів жити та боявся смерті.

Якось я сидів з друзями на підвищені Тайгер Том. Ми чекали, коли настане світанок. Разом зі мною були: Уша, Лакшмі, Махендра, Дорджи, Альфред, Джун, Сінха, Рана та інші. Прийшов і Баба Джи. Якийсь час він сидів разом з нами. Я спитав його, чи можна жити, позбувшись страху смерті? Адже я дуже боюся смерті. Саме тому мені хочеться втекти від самого себе. Мені хочеться втекти в гори, де немає ніяких ознак життя. Баба довго дивився на мене і всі мої товариші теж на мене витріщилися. Я почав побоюватися, що зробив якусь грубу помилку. Але тут Баба відповів на моє питання. Він сказав: “Є лише один спосіб – робити духовні практики та аскезу в печерах Гімалайських гір. Там немає ні прив'язаності до життя, ні страху смерті.”

Баба говорив: “Послухай! Людина не помирає сама по собі. Її вбивають власні вчинки. Вона накопичує карму і якось вона приводить до такої події, яка вбиває її. Але якщо ти захочеш, то зможеш уникнути смерті. Тоді тобі доведеться знищити минулу карму і не створювати нову. І тільки один шлях веде туди – шлях духовного служіння.”

Однак, ці слова відлюдника не вилікували мене від страху. Я як і раніше боявся смерті. Баба зрозумів мій стан. Тоді він штовхнув мене, і я покотився донизу з великої висоти. Лакшмі закричала і почала сваритися з Бабою. Але він тільки сміявся у відповідь. Мої друзі хотіли схопити відлюдника, але їм це не вдалося. Він ніби летів горами, а я продовжував котитися донизу. І раптом я побачив, що чиїсь руки підхопили мене і підняли у повітря. Побачивши те, що Баба піднімається у повітря, мої друзі застигли в здивуванні. Саме тоді показалися перші промені Сонця, які оживили цю картину. Я опинився досить далеко від місця свого падіння. Мій одяг порвався, але на моєму тілі не було ні подряпини. Через деякий час показалися мої друзі. Лакшмі сварилася, а я сміявся, і Баба теж посміхався разом зі мною. Побачивши, що я цілий і неушкоджений, мої друзі зраділи. Лакшмі кинулася обіймати мене. Тоді Баба підійшов до неї та поклав їй руку на голову, благословляючи: “Дочко, ти надто сильно любиш! Але ж його тіло не вічне! Вчися любити душу, яка безсмертна. Невідомо, на якому етапі життя ваші шляхи розійдуться. Кожна людина приходить в цей світ з якоюсь певною місією. Але люди забувають про цю місію, бо їх відволікає земна любов, прив'язаність до матеріальних об’єктів. І ти також починаєш помилятися. Але істина полягає в тому, що необхідно любити душу, яка вічна.”

Сказавши це, Баба дістав фрукти та роздав їх всім присутнім. Потім він взяв у мене дві рупії та пішов, а ми повернулися до своїх джипів. Ми поїхали в місто. Дорогою всі мовчали, бо думали про Бабу. Але я був занурений у мрії про те, як я стану справжнім відлюдником. І відтоді ці мрії стали постійно супроводжувати мене. Кожного разу, коли я залишався насамоті, я мріяв про те, як стану справжнім йогом.

Закінчивши своє навчання в Дарджилінзі та Шиллонзі, я відправився закордон. Інші мої товариші теж поїхали закордон, щоб отримати вищу освіту: у Великобританію, Америку, Німеччину і Росію. Але я не міг надовго втриматися закордоном, бо образ Баби постійно переслідував мене. В той час Лакшмі теж знаходилася разом зі мною в Парижі. Ми гуляли з нею вулицями міста і наші мрії були такими грандіозними та піднесеними! І ось, коли ми мріяли, перед нами з’явився Баба, і знов почав просити у мене дві рупії. Побачивши Бабу, Лакшмі засмутилася. Баба все зрозумів. Він дав їй фрукт і сказав: “Життя дане нам не для боротьби. Це – квітка, яка заново розквітає щодня. Навіщо ти висушуєш свій розум, робиш його подібним піску в пустелі? Нехай твій розум відправиться у вільний політ. Не стримуй свої мрії. Тоді й у тебе зявляться сили до чогось прагнути. Якщо ж ти з самого початку піддаєшся відчаю, то стаєш подібною річковому піску, який не знає, коли його понесе бурхливий потік.”

“Якщо ви обидва відправитеся в дорогу, прагнучи до довгоочікуваного берега, то якось ви обов'язково його досягнете. Що посієш, те і пожнеш. Я прийшов сюди не для того, щоб тебе засмутити, але і йому я не дам відступити та звернути з правильного шляху. Я роблю тільки те, що повинен робити. Ваша істина знаходиться всередині кожного з вас. Твоя істина заснована на твоїй минулій кармі, а його істина заснована на його кармі. На життєвому шляху вам зустрінуться різні попутники. Але не зі всіма можна встановити міцний зв’язок. З кимось цей зв‘язок виникне моментально, а з кимось не дивлячись на всі зусилля, цього зв’язку не виникне. Зв’язок між людьми – це інколи божий дар, а інколи – прокляття.”

Ми ще на декілька днів залишилися в Парижі, а потім переїхали до Мюнхена. В Баден-Баден я бачив, як Баба грає в рулетку. Він виграв величезну кількість жетонів, а потім передав їх Лакшмі. Але у мене він як і раніше попросив дві рупії. В казино він був розкішно одягнений, а коли робив ставки, то грайливо посміхався. Коли ми з Лакшмі побачили його в казино, то не змогли стримати почуття, що нахлинули.

Ми думали про те, яке дивовижне життя. Потім обміняли фішки на гроші та відправилися додому. Ми організували тур арабськими країнами, після чого повернулися до Індії. Я зупинився в Бенаресі, а Лакшмі поїхала в Калькутту до свого батька. Закінчивши навчання в Бенаресі, я почав служити в авіації. Мої друзі занурилися у власні клопоти: в управління маєтком, в бізнес та політику.

Якось, коли я ще був студентом і очолював студентів в Патні, Джавахарлал Неру поклав мені руку на плече і сказав: “Ви – студенти, які вивчаєте точні науки. Саме вас потребує Індія. Наша країна чекає появи власних лікарів та вчених. Надіюся, що ви виправдаєте ці надії.”

Я часто згадував потім ці слова. Час йшов, і я став пілотом. Ні моя сім’я, ні друзі, ніхто не хотів, щоб я служив в авіації, мене ж спонукали приховані десь в глибині душі патріотичні почуття. Я здійснював польоти в Ладакху, Ассамі, Кашмірі. Але той відлюдник з минулого ніколи не залишав мене. Якщо повинна була трапитися якась подія, то він з'являвся прямо переді мною, просив у мене дві рупії, після чого події змінювалися. Всі цьому дуже дивувалися. Поступово я почав розуміти, що Баба – справжній Махатма.

Якось в Шиллонзі я відправився до водоспаду Елефант Фолс. Сидячи на камені я милувався водоспадом, який обрушував потоки води з високої скелі. Дрібні краплі осипали мене пилюкою. Через деякий час я почав впадати в дивний, напівсвідомий стан. Скільки я не намагався, я вже не міг піднятися з місця. Я пробував закричати, але у мене не було голосу. Всі дерева та рослини закружляли навколо мене. Раптом я виявив, що гуляю гірськими стежками. Йду поселенням. Всі крамнички, всі будинки, які потрапляли мені на шляху, здавалися знайомими. Люди вітали мене. Потім я потрапив на великий базар. Всі хотіли мене чимось пригостити – хтось пропонував пан, хтось запрошував відвідати чаю чи фруктів. Потім я повернувся до водоспаду. Неочікувано пролунав звук потужного удару об землю. Я побачив літак, який упав, врізався в дерева і загорівся. Цей удар ніби підкинув мене, і я зрештою зіскочив на ноги. Підійшов до місця аварії, але там нічого не було. Що за дивний сон! Я оглянувся по сторонах і знову нічого не помітив. Тоді я відправився до лісу. Не дивлячись на те, що я йшов цією дорогою вперше, все здавалося мені дивно знайомим.

Коли я зупинився біля крамничок, всі їхні хазяї, здавалося, були мені знайомі. Народність, яка проживала там, називалася кхасі. Я, дивуючись виявив, що вільно розмовляю мовою кхасі.

Я почав запитувати про деяких людей, своїх знайомих, та вияснив, що хтось з них помер двадцять років тому, хтось п'ятдесят, а хтось – і цілих сто. Потім зі мною заговорив один старий. Він сказав? “Це – божественний, дивовижний досвід. А падіння літака, яке ти бачив, слугує тобі попередженням про майбутню катастрофу. Попередь свого начальника, щоб завтра він не дозволяв ні одному літаку підніматися в повітря. Потрібно почекати всього лише один день.”

Через деякий час старий додав: “А тепер дай мені дві рупії!” Тоді я приглянувся до старого і зрозумів, що це був мій давній знайомий Баба.

Я дав йому дві рупії та повернувся на базу. Коли я розповів про цей випадок своїм друзям, то вони посміялися з мене. Коли я звернувся до вищих осіб з попередженням про майбутню небезпеку, мені порадили перевірити свій психічний стан у лікаря. Я дуже старався донести цю інформацію до людей, але ніхто мене не послухав, і ця аварія дійсно трапилася. Наступного дня невеликий літак врізався у дерева неподалік від Елефант Фолс, впав на землю і повністю згорів. І пілот, який сміявся наді мною напередодні, вже не міг визнати мою правоту, бо покинув вже цей світ. Люди почали дошкуляти мені запитанням, звідки мені було відомо про цю аварію ще до того, як вона трапилася, але якщо я чесно їм все розповідав, то вони знову з мене сміялися. Але трапилося саме те, що повинно було трапитися.

В Шиллонзі я познайомився з Малті Тіварі, яка була директором жіночого коледжу Сінгханія. Я також познайомився з її молодшою сестрою, Мадхурі. Колись вони обидві вчилися в Індуїстському Університеті в Бенаресі. З Бенареса була і Шила. В їхньому товаристві мої дні минали весело та приємно. Я зріднився з долиною Шиллонга. Я став найактивнішим членом клубу любителів човнових перегонів, які проходили на озері. Для мене був завжди приготований особливий човен. Кожен робітник в готелі “Пайнвуд” прекрасно мене знав. Я часто роз'їжджав гірськими дорогами на машині, знав кожен закуток на полі для гольфу. Палац князівства Тріпури був моїм постійним місцем для пікніків, а у своїх прогулянках я добирався до Черапунджи. Деякі з моїх товаришів, льотчиків, і я в тому числі вступили вчитися на вечірній відділ юридичного коледжу. Кожен знайшов собі розвагу до душі, але я завжди відчував себе самотнім. Мене не залишав страх смерті і я намагався знайти стежинку, яка привела б мене до мого минулого. Захоплений цим страхом, я часто втікав до лісу. До того часу Непал вже став вільною країною, вирвавшись з-під гніту жорстоких правителів з сімейства Рана. Так завжди буває, коли правителі безжалісні відносно своїх підданих. Я добре знав членів цього сімейства. Їм довелося втікати з Непалу, щоб почати нове життя в іншому місці та в іншій якості.

Я вирішив відправитися додому, але мені ніяк не давали відпустку. І через це я дуже засмучувався. Якось вранці я взяв джип і поїхав у місто. Того дня був сильний туман і дорогу було дуже погано видно. Я був занепокоєний власними думками та вочевидь на якийсь час відволікся. Неочікувано мій джип у щось врізався, його відкинуло назад. А позаду була глибока прірва, глибиною в декілька тисяч футів, на дні якої дзюрчала річка. Мій джип звалився у прірву.

Я падав вниз разом з машиною, як раптом чиїсь невидимі руки дістали мене з кабіни та підняли вгору легко, ніби я був квіткою. Потім ці ж руки поставили мене на землю. Я навіть не міг подякувати своєму рятівнику, і він не попросив у мене дві рупії, як він це зазвичай робив. Незабаром навколо мене зібрався великий натовп. Люди дивилися на спотворений кістяк машини та говорили, що я народився в сорочці. Всі бачили, що якийсь відлюдник врятував мене, але ніхто не знав, куди він подівся. Я сам, коли дивився в бездонну прірву, тремтів від страху. Незабаром з армійської бази підішли мої знайомі офіцери Менаджер Гупта та Шамшер Бахадур Сінх. Вони похлопали мене по спині, привітали з небаченою вдачею. Тією ж дорогою проходив і капітан М. Н. Сінх Мансукхані. Він теж зупинився поруч. Я потрапив в досить дивну ситуацію. Джип впав в бездонну прірву, але зі мною нічого не трапилося. Люди стали мучити мене питаннями, але я мовчав. Поступово тут зібралися всі офіцери авіації. Прийшли й ті, хто вчився зі мною на юридичному факультеті: Малік, Пурнананда, Чарлі, Джордж, Бхарадвадж. Того дня я вирішив не повертатися на базу, а провести ніч у сім'ї мого друга, який в той час був в Росії.

Повернення в рідне село

Мені захотілося подивитися фільм і я відправився на торгівельний майдан, до кінотеатру. Потім зустрів Суматру Сінгханія з дітьми, вона запросила всіх разом повечеряти. Мене відпустили тільки пізно вночі, після щедрого частування. Потім я повернувся на базу, і вже наступного дня поїхав в Калькутту. Лакшмі жила в домі свого батька. Я послав їй звісточку та направився в Сасарам. Коли в селі Бісунпура я зустрів друзів дитинства, здавалося довгої розлуки як і не було. Переді мною з неочікуваною яскравістю постали картини колишнього життя: і святкування Холі, і  любов матері та братів, і піклування сестер. Все те, що наповнювало моє колишнє життя сяючими фарбами. Я гуляв знайомими вуличками та повсюди зустрічав людські драми. Люди, як і скрізь, пристрасно любили й відчайдушно ненавиділи один одного.

Людина зазвичай хоче всього досягнути у своєму житті, але у неї ніколи це не виходить до кінця. Щось залишається невиконаним. Я відвідав сестер, які були щасливі у шлюбі й тепер дарували свою любов чоловікам та дітям. Однак, все було вже зовсім не так, як я звик бачити в минулому. Все змінилося. Саме тоді я вперше відчув всередині себе деяке відречення. Насіння духовності почали проростати. Я постійно розмірковував.

Наша сім’я була досить численною. Хрідайнараян Сінх зовсім заплутався у власному житті, проте Віджай Нараян і Джагдіш досягнули успіху в житті. Їхнє процвітання росло день у день. Тому не можна було сказати, що наша сім’я зазнала повного краху, але вона вже стояла на порозі краху. Рагхурадж Нараян Сінх вирвався далеко вперед, туди, де в людини немає ні хвилину відпочинку. Браджрадж Нараян Сінх займався охороною благополуччя в нашому селі. Те ж саме робили й Харірадж Сінх і Крішнарадж. Дінеш Сінх хотів прив'язати мене до цих умов, у нього для цього були всі можливості. Богиня розкоші та багатства поки ще благословляла наше сімейство. Тепер я не міг думати ні про що інше, крім втечі з цих місць. Я хотів вирватися зі задушливої клітки. Вони ж бажали завдяки мені ще більше піднятися та отримати ще більшу славу. Я ж мріяв про те, щоб домовитися зі смертю. Я був вічним мандрівником в цьому світі. Вони ж належали цим розкішним палацам. Вони були невід'ємною частиною мого життя, але це життя залишилося в минулому. Дінеш любив, щоб життя було обмежене певними рамками, а його дружина хотіла нести відповідальність за те, що відбувається зі всіма домочадцями. Але я був завжди дещо в стороні від того, що відбувається, і вони нічого не могли зі мною зробити. Зрештою я переконав їх у своїх родинних почуттях і відправився гуляти вулицями Сасараму.

На південь від Сасараму, в горах Кеймур, розміщене князівство Дерігао, де людина може по-справжньому відпочити душею. Природа там надзвичайно красива. В той час ці місця належали князям і землевласникам. В тих краях я полював, цілими днями гуляв горами. В Дерігао були сучасні готель і навіть декілька контор провідних індійських компаній. На дорозі між Сасарамом і Дерігао постійно снували доверху наповнені вантажівки.

Джаганнатх Сінх обіймав посаду члена кабінету міністрів штату Біхар. Бадрі Прасад Сінх працював в промисловій сфері, а Бейрістер Сінх занурився в ілюзійний світ кінематографу. Він був кінопродюсером. Увесь вантаж відповідальності за управління землею звалив на себе Кедар Сінх. На ньому була величезна благодать благословіння Баби Бхагаван Рами Авадхута.

Я ж часто подорожував на відкритому джипі від Сасараму до Дерігао разом з Сароджем і Бейрістер Сінхом. Тут я був постійно окутаний теплими променями материнської любові. Я завжди був дуже сильно прив'язаний до цих гір.

Якось я відправився на полювання в гори Кеймур разом з Бейрістер Сінхом і його сином, Сародж Кумар Сінхом. Через багато років я знову опинився в долині Кеймура. Наш джип біг дорогою. Гори все більше і більше наближалися. Зрештою ми зупинилися біля гхату Гадхія. Я взяв свою рушницю і пішов до річки. Сародж разом зі своїми працівниками почав вимірювати землю, бо в них був план передати деякі ділянки бідному населенню. Я пішов від них досить далеко, і раптом переді мною виникла велика пантера. Вона витріщилася на мене своїми величезними очима, тремтіння охопило все тіло. Я теж дивився на пантеру, затиснувши в руці рушницю. Неочікувано я занурився у спогади минулого. Ці очі здавалися мені такими знайомими!  Хотів покликати Сароджа, але перш ніж я це зробив, пантера пішла. То був Багх (Тигр) Баба. Я повернувся до нашого табору, а обличчя Багх Баби увесь час стояло у мене перед очима.

В цих квітучих долинах, серед гір Кеймур, були сховані якісь загадки. Тут таїлися відповіді на запитання мого власного життя, і саме тому я часто приходив сюди разом з друзями. Ми любили полювати. Я полював разом з Камкхью Нараян Сінхом, Кумар Джагдіш Сінхом і Кунваром Раджешем Бхарті. Часто ми тижнями полювали у лісах, неподалік від Харідвару, інколи в горах Кеймура. Я став дуже гордою та зарозумілою людиною, чиє его постійно потребувало задоволення. Для цього я готовий був зробити все, що завгодно. Поки ми не зустрічали жертву для свого полювання, доти ми могли гуляти пилюкою лісів. На це могло піти від п'яти днів до декількох тижнів. Мої товариші по авіаційній службі недолюблювали цю розвагу. Я ж завжди був романтиком. Інакше я б вже давно зламався під гнітом неприємностей. Я завжди був одиноким мандрівником на своєму шляху, з дитинства тримався віддалено від інших членів сім'ї. В ті часи мене жорстоко наказували за найменшу провину, і я звик до тяжкого життя, звик знаходити втіху всередині самого себе.

Моя поява у лісі ніби кидала виклик всім хижим тваринам. Я ніколи не повертався без здобичі. Всі звірі в лісах Чанді та Нілкантха знали мене в обличчя. Я теж вивчив кожен закуток таких непрохідних лісів, як Каджиранга, Нефа та Хазарібаг. Я також часто полював в непальських лісах.

З одного боку, життя посилало мені знаки та попередження, а з іншого – мною все більше і більше оволодівав егоїзм. Якось я разом зі своїми друзями відправився на полювання в ліси Кеймура. Зі мною були Кунвар Раджендра Бхарті, Вірендра та Джагдіш Сінх Думрао. Ми взяли з собою провізії на декілька тижнів. Ми прекрасно знали ці місця, знали, де саме пасуться звірі і куди приходять на водопій. Ми отаборилися неподалік від долини Сугва. Наші слуги зайнялися своєю справою, облаштовуючи табір. В цій долині знаходиться відомий храм Гупта Дхамм, присвячений Бабі Вішванатху. У дні ярмарку тут збирався величезний натовп.

В той час у моїй душі ще не проросло насіння духовності, і до релігії у мене не було ні найменшої схильності. Але через те, що моя матір була дуже набожною і для того, щоб подякувати Всевишньому за своє чудесне спасіння, я став адептом Шиви. Але я не звик схиляти голову перед божественними силами. Дивовижна ситуація – сам я мріяв про життя, але при цьому грав життями невинних тварин. В той час я про це задумувався. Я хотів досягнути в житті великого успіху, але при цьому, з кожним днем продовжував віддалятися від суспільства, від того середовища, в якому я виріс. Я нікому не міг дати свою любов, не міг прийти до згоди з власним життям. Однак, Лакшмі хотіла змінити моє життя, ставши його частиною. Я бачив це життя, що проходить за стінами палаців. Бачив насилля та несправедливість, які трапляються з простими людьми. Варто тільки вийти за ворота цих палаців. Але я належав обом світам. Я належав і палацам, і курним дорогам. Я бачив і любов, і ненависть. Відчував і безмежну любов матері, і прокляття батька. Ніжність сестер та суперництво братів. Я часто хотів знову в лоно сім'ї, але було вже надто пізно. Я дуже змінився. Я віддалявся від членів своєї сім'ї і ставав ближчим до сімей своїх друзів. Увесь свій вільний час я проводив з друзями на полюванні.

Дар життя – це дивовижний дар. В той час в моєму житті була любов Лакшмі. Лакшмі бажала кинути до моїх ніг все своє багатство. Я вже був готовий провести решту свого життя в розкоші, хоча постійно відчував свою самотність. Ця самотність спонукала мене блукати лісами в пошуках відповідей на питання, які мене мучили. Всі вільні дні я проводив зі своїми однокурсниками та друзями по авіаційній службі у Гваліорі, Рохтаці, Пуні, Рамгарсі та Непалі. Всі мої друзі дотримуватися сучасного мислення. Вони постійно мандрували, як країною, так і за кордон. Вони направо та наліво витрачали багатства своїх предків. У них не було часу на те, щоб роздумувати про духовність. Втім, вони не дуже добре уявляли собі духовний світ. Вони вважали, що цілком достатньо виконувати всі встановлені релігією правила. Однак, у своєму житті вони не дотримувалися ніякої помірності. Вони любили жити, але не розуміли, що життя інших має точно таку ж цінність. І в цьому не було їхньої вини, бо вони виросли у суспільстві, яке жило саме за такими законами та поняттями. Їх з дитинства вчили керувати іншими і не виходити за рамки дозволеного.

Однак, я знав, що кожна людина має невід'ємні права, і  розумів цінність людського життя. В мені була присутня якась внутрішня дисципліна. Я міг і керувати, але моя дисциплінованість була дисциплінованістю солдата, який вийшов за ворота казарми у великий, вільний світ.

Моє внутрішнє “я” постійно не давало мені спокою. Все йшло, як і раніше, всі навколо мене жили у своє задоволення та насолоджувалися життям, але я з кожним днем все більше і більше віддалявся від звичного для мене світу. Адже розкішні палаци та незлічені багатства не були ціллю мого життя, вони мене не приваблювали і вони не могли мене зупинити. Я не дарував свою любов багатству та палацам, і від них не бажав любові. Я хотів все це відкинути, втекти подалі від цих палаців, вій цієї розкоші. Але обставини мого життя складалися таким чином, що я до пори до часу не міг здійснити задумане. Мені поневолі доводилося залишатися в тому місці, перебуванню в якому противилася моя душа.

Поломка літака та благополучне приземлення завдяки допомозі йога

Якось я здійснював політ над долиною Нефа, і неочікувано відчув, що з літаком щось не в порядку. Літак почав поступово втрачати висоту. Зв’язок з землею теж був втрачений. Всі мої зусилля усунути несправність ні до чого не призвели. Я міг би покинути літак, але вирішив не робити цього. Зрештою, літак повністю вийшов з-під мого контролю. В будь-який момент він міг налетіти на скелі та розбитися вщент. Я намагався вести літак у бік річки, але, здавалося, що річка ще дуже далеко. Гори були схожі на ракшасів, які роззявили пащі в очікуванні здобичі. Вони були готові проковтнути мене разом з літаком. Але я все одно не втратив присутність духу та робив все можливе, щоб виправити ситуацію. Я ніби боровся зі смертю. Що б не трапилося, я не хотів кидати свій літак в біді. Час говорив мені: “Біжи!” Смерть кидала мені виклик, але я хоча і боявся її, не хотів здаватися. З кожною секундою я наближався до смерті все ближче і ближче. Ах, смерть, смерть! Невже я повинен загинути в долині Нефа? Я знаходився на межі між життям та смертю.

Неочікувано літак здригнувся і почав швидко набирати висоту. Все в ньому стало працювати справно, але в цей час не я був пілотом. Літаком керував відлюдник. Він нічого мені не сказав і витончено посадив літак на землю, після чого зник. Минуло вже декілька годин відтоді, як з землею був втрачений зв’язок, і люди вже зневірилися побачити мене живим. Вони встигли відправити на мої пошуки інший літак, як раптом на екрані знову прямо нізвідки виник літак, який пропав. Тільки я знав, що трапилося насправді. Я був на волосинці від смерті, і саме у ті хвилини усвідомив, що таке життя і що таке смерть. Мене може зрозуміти тільки той, хто сам побував в аналогічній ситуації. Людина, яку з одного боку мучить спрага життя, а з іншого – страх смерті, починає відчайдушно боротися. Життя втішає, смерть кличе до себе. Життя дарує любов, а смерть – гіркоту. І я, і літак, були цілі та неушкоджені. Пізніше вияснилося, що двигун повністю відмовив. Як же літак зміг дістатися до місця посадки з непрацюючим двигуном? Хто ж такий той йог, який постійно переслідує мене? Що йому від мене потрібно?

Лакшмі прийшла побачитися зі мною разом зі своїм батьком, але ніхто з членів моєї сім'ї й не подумав приїхати. Думки Лакшмі були зрозумілі без слів. Замість слів говорили сльози, які невпинно капали з її очей. Яка сильна буває земна любов, любов однієї людини до іншої, хоча й тіло людини і є тлінною посудиною. З одного боку була любов Лакшмі, а з іншого – любов відлюдника. Лакшмі хотіла влаштувати моє життя, а про іншого я нічого не знав. Не знав, що йому від мене потрібно, що він хоче зробити з моїм життям. Наступного дня я приїхав в Чабуа. Тут було багато слідів, які принесла з собою Друга Світова війна. Тут танцювала смерть у своєму шаленому танці. Околиці вражали уявлення масштабами руйнувань та запустіння. Залишилася лише пам’ять про загиблих героїв, чиї імена невідомі, чиї кістки були перенесені у найближчий ліс, щоб розчистити місце для нової військової бази.

Людина завжди старається позбутися від минулого та йти вперед. Я провів деякий час з офіцерами нашого ескадрону, а потім відправився на чайну плантацію. Зібралися всі працівники плантації. Всі мовчали. Прийшла і Палі Сінха разом зі своїм батьком, Сатьєндрою Нараян Сінха. Всі співчували мені, але мені їхнє співчуття не було потрібне. Я велів всім йти та займатися своїми справами, а Палі запросила мене та Лакшмі до себе додому, в Тінсукія. Але я не сприймав те, що відбувалося, а постійно думав про того відлюдника.

Відлюдник постійно займав мої думки. І як раз в цей час прийшов мій знайомий Баба, розспівуючи “Алакх Ніранджан”. Я кинувся йому в ноги, але він підняв мене та притис до своїх грудей. Він сказав: “Синку, дай мені дві рупії. Адже я саме за цим і прийшов.” Коли я дав йому дві рупії, він підійшов до Лакшмі та, гладячи її по голові, промовив: “Послухай, дочко! Поки я живий, з ним нічого не трапиться! Смерть – не тільки назва тієї сили, що несе в собі зміни. Смерть ніколи не прикличе його сама, і у літаку він не загине. Йому потрібно ще дуже багато зробити в цьому житті. Він буде подорожувати в космосі, далекими світами. Мені він потрібен більше ніж тобі. Ти теж чекала його вже декілька перевтілень, але і я шукаю його скрізь вже давним-давно. Подивимося, хто зможе привабити його на свій бік. Час покаже. Не зупиняй його, інакше він може зламатися та розсипатися на тисячі шматочків. Дочко, ти любиш чоловіка, і скільки радості принесе тобі ця любов. Але якщо якось ти спробуєш полюбити безсмертну душу, то всі решта радощів здадуться тобі прісними, у порівнянні з цим блаженством. Тому нічого не кажи йому, нехай робить так, як підказує йому серце.” З цими словами Баба пішов.

Я завів машину, виїхав на дорогу. Лакшмі відразу ж кинулася до мене і сіла поруч. Вона була така рада, ніби їй дісталися всі скарби світу. Ми доїхали до Дібругарха і зупинилися на березі річки Брахмапутрі. На річці щосекунди виникали та зникали хвилі. Ми сіли в човен і відправилися вниз за течією. Ми дивилися один на одного, але нічого не говорили. Зрештою людина, яка керувала човном, запитала куди нам потрібно їхати? Ми з Лакшмі переглянулися. Лакшмі порушила довгу мовчанку, сказавши: “Ми з тобою застряли посеред річки.” Я подумав, а якщо надати човен власній долі, то вона обов'язково пристане до того чи іншого берега. Але Лакшмі говорила, що краще нам повернутися туди, звідки ми відправилися  в дорогу.

Човен повернувся. Батько Лакшмі приїхав її забрати, але вона не була готова мене покинути. Вона сказала: “Капіл! Невідомо, коли човен нашого життя пристане до довгоочікуваного берега. Мене охоплює страх, щоб хвилі не перевернули його. У кожного є ціль. У річки є береги, є ціль – вона прагне до моря. Але чи існує такий берег у нас, Капіл? Чи ми завжди будемо блукати в його пошуках?”

Я нічого не міг відповісти на її слова. Човен пристав до берега, ми розплатилися та відправилися на чайну плантацію. Потім ми повечеряли. Батько Лакшмі хотів забрати її з собою на деякий час.  На це мені нічим було заперечити, хоча я і не хотів відпускати Лакшмі. Лакшмі розуміла, що зі мною відбувається. Всю ніч вона проплакала, а я її втішав.

Баба допоміг мені доставити їжу військовим

Вранці вони поїхали. Я провів Лакшмі та її батька в аеропорт. Дорогою до літака Лакшмі давилася від сліз і кидала на мене пронизливі погляди. Здавалося, втрачаючи мене, вона втрачала увесь світ. А моє майбутнє губилося в пітьмі. Отже, плантація опустіла, а я швидко зібрався та відправився у штаб. Деякий час я проговорив з паном Матхуром, а потім почався проливний дощ. Тому всі польоти були скасовані. З кожним днем погода ставала все гіршою. Минуло декілька тижнів, але ні один літак не піднявся у повітря. Солдати на кордоні мали великі труднощі. Провізія перестала поступати, бо ніхто не був готовий здійснити політ. Ніхто не хотів ризикувати своїм життям. Керівництво не знало, як справитися з цією тяжкою ситуацією, і не було ніякої надії на завтрашній день. Я лежав у своїй кімнаті та не знав, чим себе зайняти. Я намагався думати про Бабу, але мої думки постійно поверталися до солдат, які страждали від голоду. А погода і не думала прояснятися, і я непокоївся через це. І раптом з’явився Баба. Він присів на моє ліжко і велів мені до дванадцятої години дня здійснити два польоти. Я відразу ж зателефонував командиру та повідомив про свій намір. Попросив приготувати вантаж. Коли я зателефонував і повернувся до своєї кімнати, то побачив, що Баба вже пішов, але залишив замість себе дві квітки.

Вранці погода була такою ж поганою, як і до того. Я запалив ароматизовані палички, обкурив літак, благословляючи політ. Я нікого не хотів брати з собою, адже деякі люди захотіли ризикнути своїм життям. Я летів увись, крізь хмари, і Баба був зі мною. До дванадцятої години я встиг здійснити два польоти.

До того часу ще дві людини відважилися здійснити політ: лейтенант Сінх і Бхарті. Я заборонив летіти не тільки їм, але і членам екіпажу. Але, як зазвичай, мене ніхто не послухав. Вони стали сперечатися, говорячи, що якщо я можу літати, то чому їм не можна? Хіба можливо було переконати цих дурних впертюхів? Правда, деякі члени екіпажу послухалися мене і не полетіли. Я стояв, вдивлявся у небо над приміщенням штабу. Обидва літаки летіли все вище, гублячись між хмарами. Я знову велів обом літакам повернутися на землю, але мене ніхто не послухав. І раптом я побачив, як обидва літаки вирвалися з завіси хмар і врізалися в скелі, які оточували долину Нефа. Вони відразу ж спалахнули, як сірники. Люди спостерігали це видовище у стані повного ступору. Ми відразу ж взяли вертоліт та відправилися на виручку, але до того часу, як ми туди дісталися, вогонь вже догорав. Ми не змогли знайти ні однієї цілої частини тіла кого-небудь з дванадцяти офіцерів та солдат, їхні рештки та обломки літаків розкидало на багато миль. Ми залишили вертоліт та наблизилися до одного з догораючих літаків. Він розвалився на шматки й тіл пілотів не було видно. Були лише окривавлені шматки м'яса та кісток. Ми зі всіма почестями зібрали їх і кремували на березі Брахмапутри. Ми схилили голови, віддаючи дань поваги цим захисникам Вітчизни.

Адже ці люди теж були повні надій, але через невелику помилку їхні надії навіки заснули, разом з ними. Інколи людина робить такі помилки, які обходяться їй надто дорого. Ті льотчики надіялися отримати за свою сміливість особливу нагороду, і вони дійсно її отримали, але вже після своєї смерті, коли вони не могли нею порадіти. Вони втратили смак до всіх земних радощів та досягнень. Ці люди самі визначили свою долю. Минуло зовсім трішки часу після катастрофи, і небо очистилося. Природа явила світу своє усміхнене обличчя.

Як швидко все це трапилося! Ніби природа очікувала зручного моменту для виконання задуманого. Людина припускає, а Випадок розпоряджається. Таємниці долі людини покриті темрявою. Незвіданими шляхами людина прагне власної смерті, і це прагнення називається страхом смерті. І вона дійсно починає її боятися. Але вона забуває про істину, про яку постійно нагадує нам смерть, про те, що в цьому світі їй нічого не належить. Ми всі беремо у життя в борг. Тому необхідно брати у нього тільки те, що необхідно. Тому що все решта не має значення. Кожен отримає тільки те, що призначено йому долею. Але людина мріє отримати весь світ, і навіть космос прагне підкорити своїй владі.

Люди примушують один одного ставати рабами. Але все одно відбувається те, що судилося. Природа, Пракриті формує характер людини відповідно її минулій кармі. А обставини, які виникають, визначаються положенням планет та зірок. Виникає мислений потік, котрий визначає розвиток подій. Перш ніж трапиться якась доленосна подія чи катастрофа, природа завжди посилає людині попередження про це, щоб вона в міру своїх сил зуміла підготуватися до майбутніх випробувань. Всі сказані нами слова впливають на Землю, на Сонце та на інші планети.

Мисленний потік задає напрям руху, в якому відбувається розвиток. Погляд людини також володіє величезною силою. Якщо ми дивимося на когось і супроводжуємо свій погляд потоком мисленої енергії, напрямленої на людину, то ми впливаємо на нього. Сила погляду може створювати космічну енергію. Але всі дивовижні речі, на які здатна людина, вона може робити тільки в союзі з природою і за її сприяння. Оскільки думка людини володіє величезною творчою силою, то людина може силою думки попередити ту чи іншу подію. Тут був схожий випадок. Коли я доставляв провізію, то мені допомагав Баба. Деякі інші пілоти теж вирішили наважитися на виконання цього важкого завдання. Можливо, їхні серця були повні страху та побоювання, що буде несприятливий результат цієї ситуації, і їхні колективні думки створили таке енергетичне поле, яке і притягнуло до себе певну подію. Я спостерігав за цим, коли вони збиралися в політ, і мені все було зрозуміло. Тоді я і відкрив їм, які події досить ймовірні в найближчому майбутньому, але вони не повірили мені. Вони думали, що я кажу їм це через заздрощі. Але мої передбачення були істиною, яка готова ось-ось втілитися. І мої товариші могли уникнути її втілення, могли покінчити з цією ймовірністю. Але трапилося по-іншому.

Люди плакали за своїми близькими, а природа посміхалася. Я повернувся на плантацію. Все навколо здавалося самотнім та покинутим. Тоді я зателефонував Лорду Сінху, і застав Палі на іншому кінці дроту. Я сказав їй, що в домі повно духів, і жити в ньому неможливо. Палі вже чула про аварію та запросила мене пожити в них вдома. Я переодягнувся та відправився в Тінсукія. До того часу повернувся додому і пан Сінха. До пізньої ночі ми обговорювали катастрофу. Коли Палі дізналася всі подробиці того, що трапилося, то розплакалася, а в очах пана Сінха можна було прочитати здивування. Він не міг зрозуміти, як мені було заздалегідь відомо про те, що трапиться аварія. Але мені нічого було відповісти на його запитання. Адже все, що зі мною відбувалося, було настілки незвичайним, що в це було неможливо повірити.

Баба вдома в пана Сінха

Хіба можна пояснити щось подібне скептично налаштованій людині, яка звикла до матеріалістичних поглядів? Коли я розповів пану Сінха про Бабу, то він так і підскочив на місці. “О, боже мій!” – викрикнув він, – “Якщо все те, що ти говориш, правда, то цей Баба напевно видатна людина, яка володію надприродними здібностями.”

Палі слухала нас, широко витріщивши очі від здивування. Потім вона встала і почала телефонувати Лакшмі. Вона замовила міжнародні переговори та стала чекати. Мати Палі покликала нас вечеряти. Коли ми встали із-за столу і перейшли у вітальню, то там вже був Баба. Невідомо, як він проникнув у маєток. Я підбіг до нього, а він, як зазвичай, попросив у мене дві рупії, і я їх дав йому. Тільки в той момент я зрозумів, що він завжди просив дві рупії за допомогу в якійсь важкій ситуації. І пан Сінха, і Палі, шанобливо стояли. Вони нічого не могли сказати. Перед тим як піти Баба обернувся і промовив: “Лорд Сінха – все це правда, але в цьому немає нічого особливого. Ми – гості в цьому світі, і все тут ми отримали в борг.”

Він пішов, а ми стояли та дивилися йому услід. Пролунав телефонний дзвінок. Це була Лакшмі. Спочатку вона вислухала все те, що сказала їй Палі, а потім покликала мене. Вона плакала: “Врятуй мене! Батько передумав і хоче віддати мене заміж за іншого! Він хоче продати свою частину чайної плантації. Але я не дозволю цьому трапитися! Я спробую приїхати! Ти поки залишайся в домі Палі.”

Але Лакшмі не приїхала. Минуло декілька місяців. За мої заслуги перед країною я був нагороджений. Мені вручили орден. Але кому я міг його показати? Зі мною не було ні Баби, ні Лакшмі. В результаті я віддав цей орден Палі, бо в цей період мого життя, коли я найбільше прагнув спокою та втіхи, пан Сінха замінив мені батька, а його дружина подарувала мені любов, яку я можу назвати материнською. Саме її мені так не вистачало. Коли я передавав Палі орден, вона дивилася на мене, не моргаючи, великими оленячими очима, та інколи переводила погляд на орден. Вона не вірила, що все це відбувається насправді.

Через декілька днів я переїхав в Патханкот. Дні непомітно текли один за одним. Відбувалися різні події: хороші та погані. Рідні віддалялися від мене, а незнайомі раніше люди ставали близькими.

Я втратив зв’язок з Бабою. Минуло декілька років, але я його більше не зустрічав. Лакшмі також не повернулася до мене. Життя йшло своєю чергою, у мене було все, що я міг тільки побажати, але я не знаходив в цьому того, кого шукав. Шукав скрізь: серед райських пейзажів Кашміра, серед засніжених гір. Я ніде не міг знайти Бабу.

Поступово я ставав все більше і більше відстороненим. Посіяне раніше насіння дало свої сходи, ростки нового розуміння зміцніли та зазеленіли. Я все більше та більше віддалявся від матеріального світу, і намагався шукати свій шлях на космічних дорогах. Я став постійно роздумувати про божественне. І мне спонукало до того саме життя, бо всі, кого я любив, віддалилися від мене.

Я часто думав про своє минуле, в якому корінилися ростки теперішнього. З самого свого народження я завжди був самотнім. Люди приходили в моє життя та покидали його, але ніхто не залишався в ньому надовго. На початку свого життя я купався у променях материнської любові, але потім батько лишив життя матері всякого сенсу. Батько одружився з іншою принцесою, і мати була приречена до кінця своїх днів тягнути печальне існування. Занурившись в океан страждань, вона стала дуже набожною.

Кожна людина блукає світом у пошуках щастя, але це щастя недосяжне, як міраж. Подивіться, як чоловіки навіть в похилому віці переслідують жінок своєю любов’ю. Я кажу про свого батька. Нехай я виріс в розкоші, і мене, фігурально кажучи, годували золотою ложечкою, але все одно це не приносило мені радості, бо мені не вистачало любові та піклування моїх батьків. Я завжди тримався окремо від своїх братів та сестер. Люди в нашій країні прийшли до згоди з англійцями, і не бачили в цьому нічого ганебного. Моя ж сім’я проводила політику боротьби за незалежність Індії.

Відтоді я постійно відчуваю свою самотність. Я зустрічав багатьох людей, але всі вони рано чи пізно йшли своєю дорогою. Вони любили не мене, а моє багатство, чи тягнулися до мої поваги, яку мені давали у суспільстві. Якщо і був у мене вірний друг, то такою людиною можна назвати невидимого йога-відлюдника, який кожної миті мого життя супроводжував мене. Він рятував мене від усіх непередбачуваних небезпек, а взамін брав лише декілька рупій. Але до недавнього часу він сам з'являвся переді мною, а тепер я ніде не міг його зайти.

Я сам приготував Лакшмі до весілля з іншим

Коли жінка в цьому світі починає любити сама і починає дарувати свою любов, суспільство відразу ж недвозначно нагадує їй, що вона, перш за все, повинна турбуватися за свою честь, змушуючи її занурюватися в оманливий світ маї. Час забрав у мене Лакшмі. Мені довелося порушити всі клятви, які ми приносили один одному. Бо вона була жінкою, а я був чоловіком. Вона зуміла повстати проти всього світу, а я – ні.

Я був у Бомбеї, коли до мене явилася Лакшмі, яка втекла з дому, після всіх років, які їй довелося провести під замком. Вона здавалася людиною зломленою власною жорстокою долею. Її очі стали схожими на бездонні озера, і вона постійно плакала. Але я вже давно пішов з цього світу відчаю. Я довго чекав її та сумував, але потім мені вдалося піти від цього життя. Я не хотів повертатися до минулого.

Всього декілька днів, які вона провела в моєму товаристві, магічно вплинули на Лакшмі, і її краса знову розцвіла. В її очах знову загорілося світло. Відчуття щастя – це найкраща прикраса. Лакшмі розповіла все, що трапилося з нею за той час, що ми не бачилися. Лакшмі хотіла жити разом зі мною, належати тільки мені. Таким чином, життя і честь декількох людей тісно переплелися між собою. Наші сім'ї знали про наші стосунки. Це було питання честі обох сімей і в глибині душі я вже прийняв рішення.

Я чекав подальшого розвитку подій. Вони не змусили себе довго чекати. Незабаром до нас приїхали друзі та знайомі. Лакшмі занепокоїлася. Один мій друг від сорому навіть не міг підняти на мене очі. Приїхав раджа разом з декількома діячами кіно. Приїхав батько Лакшмі. Всі ці люди добре мене знали, але ніхто не міг мені нічого сказати та від збентеження вони дивилися в підлогу. Важко було заперечувати істину. Лакшмі підійшла та сіла поряд зі мною. У неї був по-справжньому рішучий вигляд, було зрозуміло, що вона збирається до кінця боротися за своє щастя. Вона хотіла щось сказати, але атмосфера в кімнаті була настільки напруженою, що нелегко було порушити цю тяжку мовчанку. Зрештою я встав і пішов в іншу кімнату, а Лакшмі побігла за мною. Вона просила: “Відправ їх назад! Адже за гроші не купиш щастя! Немає нічого священнішого за любов, і твоя любов для мене – це всі багатства світу! Я не повернуся туди, звідки втекла. Принаймі живою я туди не повернуся! Чому вони всі переслідують мене? Якщо і ти залишиш мене зараз, то я обпечу собі обличчя! Ти теж хочеш моєї смерті? Ти теж зненавидів мене? Будь ласка, дай відповідь! Всі мовчать, але хоча б ти не мовчи!” З цими словами вона розплакалася.

Я знову повернувся у вітальню. Всі присутні говорили про сімейну честь. Всі вони були близькими та дорогими мені людьми. Але вони хотіли, за всяку ціну, змусити мене вчинити так, як їм було зручно. Вони любили, щоб їх поважали в суспільстві. І ця любов була сильнішою, чим любов до мене. Тут також знаходився і мій друг, який ще вчора весело кепкував над Лакшмі та називав її невісткою. Сьогодні ж він мріяв отримати її в дружини. Я знову вийшов та повернувся у вітальню з револьвером у руці, сказав: “Як же мені хочеться вас усіх перестріляти! Ви думаєте лише про свою репутацію, а не про життя! Але я не можу так вчинити. Краще я застрелю самого себе, а Лакшмі може одружитися з трупом! Я завжди чинив так, як вимагала моя душа, але сьогодні я боюся зробити щось таке, від чого постраждає ваша репутація! Я не хочу ставати прокляттям всього вашого життя, і тому я йду!”

Я приклав револьвер до скроні та натиснув на гачок. Але куля чомусь просвистіла повз і потрапила у стелю. Потім я побачив, що і револьвер, і моя рука, знаходилися в руках Баби. Він дав мені ляпаса і відтягнув у бік: “Ідіот! Ти хочеш, щоб усі мої зусилля були даремні? Хіба я не говорив вам обом, щоб ви слухалися те, що диктує вам час? Час все розставить на свої місця. Лакшмі, дочко, ти не можеш відкидати істину. Тій людині, яку ти любиш, судилося бути одиноким мандрівником на дорогах життя. В майбутньому він стане справжнім йогом, істинним відлюдником, відкине матеріальний світ. Якщо ти не прислухаєшся до його істинних бажань, то він в будь-який момент може здійснити самогубство. Якщо ти хочеш бачити його серед живих, то не зупиняй його. Він не хоче розчаровувати всіх тих людей, які зібралися тут сьогодні заради нього. Адже і ти, і я покинули його на довгі роки. Тепер він знайшов свій шлях, і він йде ним насамоті.”

Але Лакшмі твердо стояла на своєму, і говорила ще довго якісь слова, які ніхто не міг розібрати. Прихід Баби розставив всі точки над “і”, і ті, хто зібрався у вітальні, незабаром пішли. Зостався тільки мій близький друг, той, хто хотів одружитися з Лакшмі. Він хвилювався за мене і боявся залишатися на самоті зі своєю нареченою. Через два дні ми переїхали в батьківський дім Лакшмі, де відбулося її весілля. Я сам передав її в руки майбутньому чоловікові. В очах Лакшмі стояли сльози та невідомо чи були то сльози відчаю чи сльози радості?

Всі ми подібні щосекундно виникаючим хвилям на поверхні вічного океану. Я дивився на весільну церемонію, спокійний і байдужий.

Я тримався стійко завдяки настановам Баби, який завжди казав, що у нас забирають саме те, до чого ми особливо прив'язані. Ті люди, які сьогодні дають тобі всіляку повагу, завтра через заздрість можуть стати найлютішими ворогами та будуть ображати тебе. Якщо сьогодні ти допоміг комусь, то будь готовий до того, що завтра ця ж людина буде звинувачувати тебе у всіх смертних гріхах. Тоді, як розум постійно метушиться між надією та відчаєм, я ж завжди шукав постійності. Але і мене роздирали протиріччя. Якщо я піднімався сходами храму, мій розум норовив відвести мене в інший бік, поближче до матеріального світу. Ця боротьба протилежних тенденцій продовжувалася. Одна частина мене стрімголов неслася вперед, а інша – мріяла, щоб все залишалося як і раніше, мріяла залишитися у клітці. Я розривався між чарівністю світу та чарівністю відречення. З одного боку любов Лакшмі та повага у суспільстві, з іншого – настанови йогів.

Хто був той відлюдник, який постійно рятував мене і допомагав мені у важкі моменти мого життя? Досі мені не вдалося це дізнатися. Він проник у кожну клітину мого тіла, але я досі не знав його імені. Він постійно зустрічався мені на перехрестях моєї долі, рятував мене від оман, попереджав помилки. Це була людина наділена надприродними здібностями, він міг матеріалізувати все, що завгодно, за власним бажанням. Він міг переміститися в будь-яку точку Всесвіту, говорив всіма мовами. Його бачили в Росії, і в Лондоні. Його бачили в казино, коли він грав в рулетку. Він міг знаходитися де завгодно: міг гуляти пильними вуличкам, насолоджуватися життям в розкішних палацах чи керувати літаком. Він запросто заходив на військові бази, які знаходилися під прицільним наглядом. Але чому ж він бере таку участь в моєму житті?

Я хотів залишити позаду все своє минуле життя та втекти куди-небудь далеко-далеко. Я мріяв звільнитися від тих прив'язаностей, що з'єднували мене з матеріальним світом. Я постійно намагався це зробити, але у мене нічого не виходило. Якось в Насіці ми зібралися біля крамнички, де продавали бетель. Ми жували бетель, коли до мене підійшов юнак і попросив у мене дві рупії. Юнак прекрасно виглядав і був одягнений у дорогий костюм. Його губи посміхалися, очі сяяли. Коли я його побачив, то відразу впізнав. Він же простягав руку, очікуючи, коли я покладу в неї дві рупії.

Я дав йому дві рупії, і він зібрався йти. Він повернувся, а я дивився йому услід і думав: “Сьогодні обов'язково має щось трапитися!” Друзі зі здивуванням запитали мене, що це була за людина? Тоді Баба повернувся, поплескав мене по плечі та промовив: “Все, час настав! Відправляйся в Ассам!” Я хотів розпитати його про те, хто він такий, і поставити йому інші запитання, але він не дав мені такої можливості. Він пішов, крутячи в руках ті дві рупії, які я йому дав. Цього разу він явився мені одночасно у двох обличчях: у звичному мені образі відлюдника, і в образі розкішно одягненого юнака. Я подумав, що можливо, цим красивим, громадським костюмом, він натякає на те, що для мене прийшов час залишити службу в армії.

Я поїхав в Гаухаті. З Гаухаті я на декілька днів відправився на чайну плантацію, щоб розібратися з накопиченими там справами. Неочікувано туди приїхала Лакшмі разом зі своїм чоловіком. Ми дивилися один на одного, подібні на людей, які опинилися на протилежних берегах бурхливої річки. Лакшмі запитала: “Що ти з собою зробив? Ти так сильно схуд!” Я нічого їй не відповів, тільки кивав головою. Я пояснив її чоловіку питання, пов'язані з керуванням плантацією і відразу ж втік в Гаухаті. Я втікав від всього: від суспільства, від багатства і від самого себе. Тепер я часто брав вертоліт, приземлювався де-небудь серед лісів Дігару і годинами займався спогляданням природи. Інколи я навіть не міг згадати, чим я займався цілий день. Я почав втрачати інтерес до авіації.

Я чекав тільки знаку, щоб все покинути, і якось такий момент настав. Відтоді я відправився у вільну подорож, закинувши всі свої обов’язки. Я декілька років розшукував того відлюдника, але ніде не міг  його знайти. Я оплакував своє невезіння. Інколи я шукав його на берегах річки Нармади, а інколи – у гірських, гімалайських селах. Зрештою я зовсім зневірився та впав, обезсилений посеред дороги. Мене підібрали якісь абсолютно незнайомі мені люди. Декілька місяців вони доглядали за мною, годували фруктами, але коли я повністю видужав, то нікого біля себе не виявив. Я лежав у печері насамоті. Я вийшов з печери, здійснив омовіння в річці, попив води та відправився в дорогу.

Я йшов увесь час вперед. Через декілька днів я прийшов у велике місто. Звідти я перебрався на чайну плантацію, бо моє тіло знаходилося у плачевному стані і я дуже втомився від неперервних поневірянь. Я все ще хотів продовжувати пошуки, але тіло відмовлялося мені служити. Я почав літати за кордон на маленькому літаку. Гуляв з друзями у Великобританії, і, здавалося, у мене знову з’явився смак до життя. В Америці я зустрів Браджендера, який був повний революційних ідей. Його приваблював соціалізм, але я завжди намагався триматися подалі від всеможливих  “ізмів”. Деякий час ми провели в Америці, а потім я відправився в Мюнхен. Три місяці я відвідував клуби та казино Німеччини. В казино я постійно вигравав. Звідти я направився в Непал. Місто Катманду за час моєї відсутності сильно змінилося. В ньому з'явилося дуже багато нового – нових споруд, великих готелів, широких вулиць та інших прикмет сучасності. У країні змінилася влада – повсюди панував мир та спокій. Рівень життя дещо підвищився.

В Катманду я відновив пошуки. Я і тут часто ходив в казино, де вигравав гроші та витрачав їх на життя. Тут було багато моїх друзів і поступово вони дізналися про мій приїзд. Я був знову оточений друзями. На свято Шиваратрі був організований величезний ярмарок. Там було багато народу. Я сходив до храму Пашупатінатх і повертався назад, коли неочікувано побачив відлюдника. Я стрімко кинувся за ним, але він вже зник у натовпі. Мені залишалося тільки сумувати, адже тепер Баба напевно не хотів мене бачити. Він виманив мене з палаців, де я раніше жив, змусив блукати пильними вуличками та лісними стежками, а сам зник з мого життя!

Я зовсім віддалився від своєї сім'ї та колишніх друзів. Життя в суспільстві більше не приваблювало мене. Я ніби стояв збоку від всього, що відбувалося. Інколи я на деяких час повертався до розкішного життя, а потім знову починав блукати лісами та горами, але ніде не міг зустріти відлюдника. В Катманду я провів декілька місяців. Там я ні в чому не відчував нестачі, але в моєму житті не було головного.

Якось я все покинув: літак залишив на чайній плантації, машину у друзів, роздав одяг і всю решту грошей. Тепер моєю ціллю стала аскеза та духовні практики. Накінець-то я зрозумів свою істинну сутність. Покинувши друзів та колишнє життя, я рано-вранці відправився в дорогу. Мої слуги та охоронці подумали, що я відправився гуляти. Я ж був тільки в піжамі та нічній сорочці, а на плечі висів рушник. Почистив зуби та пішов, подумав, що цього маскараду достатньо, щоб збити моїх доброзичливців зі сліду.

Проїхавши якийсь час вантажівкою, я вийшов на березі річки Нармади й далі відправився пішки. Перебравшись на інший бік річки, я опинився в непрохідному лісі. Я постійно спотикався об каміння, заплутувався у гілках кущів, і не знав, куди саме потрібно йти. Через деякий час я побачив великий камінь. Я розмістився поруч, зняв з себе одяг і вирішив, що саме це місце прекрасно мені підходить. Я подумав, що скоро у мене відросте волосся і борода, а коли я впаду, знесилений голодом, Всевишній не дасть мені загинути. Я просидів на камені досить довго. Пориви холодного вітру почали приводити мене в стан заціпеніння, у мене почали самі по собі заплющуватися очі, і тут я побачив відлюдника. В руці він тримав сокирку, а через плече ніс стовбур невеликого дерева. Поклавши свою ношу на землю, він з посмішкою подивився на мене. На його тілі зовсім не було одягу, і він здавався дуже високим та худим. Шкіра та кістки. Його довге волосся було сплутане. Баба дивився на мене та посміхався.

Він нахилився, схопив мене за руку і сказав: “Вставай! Пішли! Ти напевно втомився, але не від ходьби, ти втомився від внутрішньої боротьби. І це добре. Погано, коли втомлюється тіло.”

Як тільки він до мене доторкнувся, я затремтів з ніг до голови. Звідти, де його рука торкнулася моєї, моїм тілом ніби пронісся електричний розряд. Я встав, не відриваючи від нього погляду, і пішов за ним. Він тримав мене за руку та швидко йшов. Незабаром ми прийшли до того місця, де стояв дивовижного вигляду відлюдник. у вухах в нього були серги, а за плечима мішок. Від його обличчя випромінювалось золотисте світло. На талії у нього була пов'язана мотузка, сплетена з чорних ниток.

Він сказав: “Ну що, ти прийшов. Харі Баба! Накінець-то ти виконав свою задачу. А ти! Я чекаю на тебе вже цілу вічність! Харі Баба слідкує за тобою вже протягом декількох перевтілень. І Ось, зрештою, він досяг успіху в задуманому. Ми тебе знайшли б вже давно, але ти сам постійно переслідував святого. Поки ти його шукав, ти не міг його зустріти, але як тільки ти перестав це робити та вирішив зануритися в самого себе, як відразу ж зустрів його.”

“Розум тільки тоді може зітхнути з полегшенням, коли його перестане приваблювати матеріальний світ. І хоча йому нічого не належить, якщо він захоче, то йому буде належати увесь світ. Капіл! Людина – це дуже егоїстична істота. Вона завжди прагне до власної вигоди. Але якщо вона когось любить, то ця ідеалістична любов стає для неї, подібна міражу, за яким вона женеться. Але ось її настигає розчарування, і саме тоді дають сходи насіння відреченості. Це – поклик душі. Людина поневіряється, набиває собі шишки, робить помилки, іде на поводу у різних відчуттів, але поступово світло її душі стає все яскравіше. Тоді жива істота усвідомлює свою самотність і розчиняється у власній душі. Цей стан можна назвати просвітленням, і саме так можна осягнути божественне. В цей момент в саду розквітають тисячі квітів.”

“Не так-то легко очиститися від минулої карми та йти вперед. Наш світ подібний величезному базару. Жива істота народжується знову і знову, і з'являється на цьому базарі, розгублена, подібна дитині, яка заблукала. Мати посилає її на базар, щоб вона купила певну річ, але дитина постійно помиляється. То помиляється в рахунку, то купила не ту річ. І матері доводиться знову посилати її за покупками. Ти прийшов сюди, пройшовши через багато тяжких та заплутаних доріг. Харі Баба пов'язаний з тобою вже протягом декількох втілень. І ось він знову привів тебе до себе. Я теж не раз очікував твою появу. Накінець-то ти прийшов!”

Він дістав зі свого мішка солодощі та дав нам, після чого ми зайшли в печеру. В печері був встановлений Шивалінгам. З трьох сторін від нього були розстелені сидіння для нас трьох. Горіла невелика жаровня, а в глибині печери знаходилося озеро. Воно було утворене гірськими струмками. З цього озера брала початок річка. На поверхні води цвіли білі, червоні та сині лотоси. Неподалік, якщо дивитися вниз, була ще одна печера. Біля її входу росло багато дерев, в тому числі бананові пальми та інші фруктові дерева, які гнулися під важкістю плодів. Я був здивований побачити такі теплолюбиві дерева в цих сурових краях. Поступово Сонце хилилося до заходу. Коли промені передзахідного Сонця торкалися гірських вершин, то чарівність цього видовища неможливо було описати словами. І саме в ці хвилини, казна-звідки на воду опустилися зграї лебедів та інших білосніжних птахів.

Баба сказав: “Життя тут вільне від всіх обмежень. Тут всі гуляють там, де їм хочеться. Бо Гімалаї всім дають волю! Подивися, скільки річок бере тут свій початок, і Гімалаї надихають їх на те, щоб вони невтомно прагнули до злиття з океаном. Не дають їм зупинитися та відпочити на дорозі. Річки течуть з самого серця Гімалаїв, дають людям можливість здійснювати паломництва, здійснювати омовіння на своїх берегах, а потім вони розчиняються в океані. Річки забувають про власне індивідуальне існування, і вливаються в океан, який символізує океан безмежної та вічної любові. Таким чином розчинившись у вічному океані, ці річки теж живуть вічно.”

“Капіл, адже Бог говорить нам те ж саме. Якщо людина здійснить духовне народження, розчиниться у морі духовності, досягне просвітлення, то вона може вічно купатися в океані вічної, божественної любові. Але чи часто людина, яку розбирають протиріччя, яка метається між життям та смертю, старається використати цей унікальний шанс?”

Зустріч з божественною особистістю

Долина Кеймура передала мені нове послання. Коли я гуляв околицями в пошуках здобичі, то зустрів дивовижну людину. Величезне значення цієї зустрічі я усвідомив не одразу.

Ми вже три дні блукали долиною, але досі не спіймали нічого путнього. Третього дня ми перейшли струмок вбрід та направилися в інший бік. Я відірвався від основної групи та гуляв в непрохідному лісі насамоті. Невідомо, що на мене найшло, що я раптом покинув всіх своїх товаришів. Я йшов вперед, стискаючи в руках рушницю і все далі заглиблювався в ліс. Зі всіх боків лунав скрекіт цикад, щебетали птахи. Птахи супроводжували мене на шляху, літаючи над моєю головою. Я продовжував йти вперед, але коли ліс став зовсім густим, коли спустилась пітьма, я зупинився. Тоді я зрозумів, що пішов дуже далеко. Адже я йшов лісом з самого ранку. Я вирішив повернутися, але ніяк не міг знайти наш табір.

Я був зовсім один. Неочікувано із заростей зявився тигр. Я кинувся до нього і тоді він почав від мене втікати, але інколи він зупинявся і, повернувшись, дивився на мене. Я переслідував його з рушницею на перевагу. Якби він захотів, то міг би запросто від мене втекти, але він біг повільно, зберігаючи між нами невелику дистанцію. Я продовжував його переслідувати. Це переслідування та обмін поглядами продовжувався годинами, і зрештою я вистрілив в задню лапу тигра. Куля потрапила точно в ціль і далі тигр побіг, кульгаючи. Я думав, що вже тепер він від мене не втече! Через деякий час він зупинився і став уважно на мене дивитися своїми величезними очима. Я знову підняв зброю, щоб вистрілити в нього, тоді він побіг у печеру. Я послідував за ним та побачив, що це досить велика печера і від неї виходить сіяння. Я увійшов у печеру і відразу ж з ніг до голови мене омило це світло. Промені світла виходили з центру печери, де сидів Махатма. Він гладив свою праву ногу, з якої капала кров. У нього було дуже довге волосся, а очі палали вогнем. Інколи він витирав кров, а інколи уважно на мене дивився. Я ж стояв на порозі печери, стискаючи в руці рушницю. Я дуже здивований дивився на Махатму. Його очі були точно такими ж, як у того тигра, якого я переслідував.

Побачивши, що я мовчу, приголомшений, Баба заговорив: “Чому ж ти мене не вбиваєш? В чому різниця між мною та тигром? І він, і я – живі істоти. Я – людина, а він – тварина, але обидва ми – одухотворені істоти. Ми обидва цінимо дар життя. Ти дуже любиш полювати. До сьогоднішнього дня ти полював на звірів, а завтра можеш почати полювати на людей. Чому ж тобі не вистрілити в мене, як ти вистрілив у тигра? Чому тобі шкода людини? Адже людина – це найнебезпечніша тварина! Це ви, люди, придумали, що тварина відрізняється від людини. Чим тобі не вгодили ці лісні звірі, що ти їх вбиваєш? Ти вбиваєш тих нещасних, що не можуть виразити свої думки словами. Чи не краще полювати на тих людей, які притісняють народ, випиваючи з нього всі соки? Чи не краще боротися з несправедливістю та насиллям? Чи не краще розчистити шлях для ненасилля? Борися краще проти обману та віроломства, поширюючи навколо себе добро та мир. Чому б тобі не зайнятися полюванням на ті сили, що є причиною громадських безпорядків, міжкастової та міжнаціональної ворожнечі? Тут же ти полюєш на тварин, які вільно гуляють лісом і таким чином задовольняєш власне его. Краще знищуй наміри тих людей, які заради задоволення власної гордині, вбивають сотні тисяч невинних жертв, забирають їжу у бідняків, змушуючи їх до голодної смерті, безбожно завищуючи ціни. Якщо тобі подобається вбивати лісних звірів, то вважай, що я – один з них. Чому б тобі не вбити мене?”

Я, втративши дар мови, дивився на Бабу. Від його обличчя виходило дивовижне сіяння. Його мова володіла незбагненою чарівністю. Він сидів, схилившись, в позі напівлотоса. В сіянні, яке виходило від нього, не було ні прохолоди, ні жару, але в ньому було ні з чим непорівнянне тяжіння. Я відкинув убік рушницю, впав Бабі в ноги та розплакався. Я плакав перший раз за все своє життя. Я плакав, занурившись в бездонне море розкаяння.

Баба забув про свою рану і почав гладити мене по голові. Поступово я занурився в потік безмежної любові, почав розчинятися у вічності. Переді мною стали проноситися картинки недавнього минулого. Те, як Баба побачив мене та моїх товаришів, коли ми гуляли лісом в пошуках здобичі. Те, як ми порушили спокій та тишу лісу, сіючи в ньому смерть. Те, як він обернувся тигром і мої друзі почали його переслідувати. Таким чином він довів їх до табору та сховався у заростях. Друзі були раді, що повернулися в табір, і, забувши про тигра, стали їсти та пити. Тоді Баба в образі тигра явився переді мною і повів мене до своєї печери, де він і показав мені своє істинне обличчя. Я поранив тигра, але рана була у святого на нозі. Потім перед моїм мисленим поглядом почали проноситися картинки з майбутнього: ось я сам став святим відлюдником і гуляв Гімалаями. Ось я сиджу у лісі, на березі річки, в оточені сотні тисяч людей. Я бачив й інші дивовижні події з власного майбутнього. Тоді Баба забрав свою руку, яка до того покоїлася на моїй голові. Я відразу ж виявив себе зовсім спокійним, лежачи біля ніг Баби. Я сів і побачив, що Баба посміхається. Яка ж чарівна та прекрасна була у нього посмішка! Здавалося, що вся любов світу міститься у ній. Рана на його нозі вже затягнулася. Я здивовано переводив погляд з його обличчя на ногу.

Коли я занурився в роздуми про те, що я бачу перед собою, Баба, посміхаючись, промовив: “Все в цьому світі невипадково. Все відбувається завдяки кармічним причинам. Це – божественний закон і тому все, що відбувається у світі – божественне. Ми ж просто виконавці божественної волі. Ми прийшли сюди насолоджуватися світом, який створений завдяки силі Пракриті. Ти вже переконався, що все, що відбувається з тобою, було не простим збігом обставин. І далі, хочеш ти того чи не хочеш, але буде відбуватися те, що повинно відбутися. Скільки можна блукати навпомацки дорогами життя? Адже будь-яка людина прагне рано чи пізно вирватися з тої пастки, в яку загнала його природа. Добре, давай я проведу тебе до табору.”

Баба взяв мене за руку і переніс в табір. Він залишався з нами до ранку, а вранці ми повернулися в Сасарам. Наступного разу я відправився в ліс разом з Сароджем і Бейрістер Сінхом. Я сів на камінь і почав думати про своє минуле. В цей час Сародж почав кликати мене: “Брате! Там дикий півень!” на ці його слова я голосно розсміявся. Сародж запитав, здивований: “Брате! Що з вами відбувається?” Через деякий час ми прийшли в Дерігао. Здавалося, що це село занурене в глибокий сон. Вся минула пишнота Дерігао перемістилася в Сасарам. Після цього ми з Сароджем відправилися в Бенарес, де я познайомився з сестрами Сароджа: Кавітою, Савітою та Кіран. Коли я гуляв вуличками Бенареса, то згадував події, які трапилися зі мною нещодавно, – події, які були пов'язані з божественним призначенням.

В людині завжди живі спогади про дитинство та ранню юність, і про ті дні, в яких вона відчувала найсильніші емоційні сплески. В дитинстві численну кількість разів я грався на березі священного Гангу і на його гхатах. Скільки весен я провів у стінах Індуїстського Університету! Щохвилини щось нове відбувалося на зміну старому, і це місто зовсім не змінилося. В намисті священного Гангу Бенарес продовжував наспівувати свої старовинні легенди, хоча, здавалося, що люди захоплені будівництвом зовсім нового життя. Ми з Сароджем продовжували нашу подорож, діставшись до Аллахабада. Там ми зустрілися з Санджаєм і звідти відразу ж поїхали в Гаухаті. Вже наступного дня я був на службі, залишивши Хрідайнараян Сінха, Чандраму Сінх і Мамту у сльозах. Я навіть пропустив веселе свято фарб, Холі. Лакшмі вже давно чекала мене в Шиллонзі. Ця дівчина – була найбільшою цінністю в моєму житті. Вона була одночасно шляхом до цілі та перешкодою на цьому шляху. Адже ми вже обмінялися з нею клятвами, які необхідно було виконати. Я показав Сароджу Шиллонг, Черапунджи, Варапані та Хеппівелі, а потім відправив його назад в Дерігао.

На авіаційній базі відбулися деякі зміни. З’явилося багато нових людей, хоча залишалися і ті, кого я знав раніше. Зрештою в армії людей постійно переміщують з місця на місце. Незабаром мене теж відправили в Чабуа, що в окрузі Нефа. Я здійснював польоти над Гімалаями, милувався небувалою чарівністю тутешніх пейзажів. Я дізнався про той вплив, яким користуються політичні лідери. Через деякий час я познайомився з I. Дж. Джатігрою та К. Л. Матхуром, після чого я вступив в Союз Молодих Авіаторів. Потім до нас приїхала Лакшмі в супроводі свого батька. Командування нашого ескадрону зустріло їх з великими почестями. Мої друзі мені страшенно заздрили. Лакшмі хотіла, щоб ми, накінець, вирішили питання з весіллям, прагнучи того, щоб ми зв’язали себе священними узами шлюбу. Я був до цього готовий. Але всередині мене ніби була якась перешкода до цього. Якось ввечері ми з нею їхали у клуб Дігбої, і неочікувано машина заглохла. Ми вилізли подивитися, що трапилося, але ніяких видимих поломок не спостерігалося. І тут перед нами виник Баба. Ми з Лакшмі впізнали його і шанобливо доторкнулися до його ніг, а її батько, побачивши його, нахмурився.

Баба, як зазвичай, попросив у мене дві рупії та зібрався йти. Але перед тим він сказав: “Підходящий час для того, щоб ви могли з'єднати свої долі, ще не настав. Лакшмі, покладися на час. Нехай все відбувається так, як повинно відбуватися. Не примушуй життя, щоб воно йшло так, як вам хочеться. Інакше, це не піде вам на благо. Адже людина приходить в цей світ не тільки для того, щоб примножувати багатство, одружуватися та плодити потомство. У неї є й інший, духовний обов’язок, про який вона забуває. Покладіться на час. Він вкаже вам правильний шлях.”

Як тільки Баба пішов, машина сама собою завелася. Через деякий час ми з Лакшмі купили неподалік від Чабуа чайну плантацію з невеликою зрошувальною установкою. Плантація дісталася нам дуже дешево. Нам її продав англієць, який їхав з цих місць. Лакшмі стала жити на плантації. ЇЇ приваблювала література. Вона разом з Палі Сінх відкрила невелике видавництво. Палі виросла в князівській сім'ї, але час змусив її позбутися від властивої її класу гордині та зайнятися бізнесом. Я ж нічого не робив спеціально, але відчував, що події мого життя самі складаються певним чином.

В саду мого життя ще не розцвіли квіти. Дерево любові виросло, але ще не встигло зазеленіти. Лакшмі теж була квіткою в чиємусь саду, квіткою, яка хотіла, щоб її зірвали та вплели в гірлянду на моїх грудях. Але між нами стояв Баба. Життя перетворилося в очікування. Нам залишалося тільки підтримувати полум'я у світильниках надії. І я, і Лакшмі були багатими, так що проблема полягала не в цьому. І раптом в польоті загинув мій друг і командир ескадрону Мартін. Всі у нашому таборі були приголомшені цією подією до глибини душі. Звісно і раніше льотчики розбивалися, але він би й не загинув, якби послухався мене. Того дня я його вмовляв: “Друже, не потрібно сьогодні летіти, нехай замість тебе полетить хтось інший!” Я намагався його зупинити, попереджуючи, що інакше з ним обов'язково трапиться щось погане, але даремно. Я навіть зателефонував його дружині та попросив її переконати чоловіка. Адже будь-хто з нас міг замінити Мартіна. Всі люди знову підняли мене на сміх, і навіть дружина Мартіна мені не повірила. Він ще не долетів до Хасімури, коли трапилася аварія. Навіть тіла його не знайшли. Мартіна розірвало на дрібні шматочки. На всіх його смерть справила велике враження. Хоча будь-який льотчик завжди ризикує і ніхто не знає, коли небо вимагатиме собі чергову жертву. Лакшмі теж втішала дружину Мартіна, але ж його вже не повернути. Коли дружина Мартіна побачила мене, то розплакалася ще сильніше, але було вже надто пізно. Про Мартіна лишилися одні спогади. Так і трапляється в житті: нам залишається тільки пам’ятати.

Лакшмі вмовляє мене залишити авіацію

Після цього випадку у серці Лакшмі поселився страх. Вона говорила: “Що це за життя, коли льотчик, який розрізує небо своїм літаком, в будь-який момент може стати жертвою катастрофи?”

Вона молила мене кинути авіацію, приводячи справедливий аргумент про те, що ми зовсім не потребуємо коштів. Говорила, що досить вже з мене цього небезпечного життя. Просила залишити авіацію заради неї. Я міг читати в серці Лакшмі, де поселився страх. Але це страх не відпускав мене на волю. Лакшмі хотіла володіти мною повністю і безроздільно, а я ще не був до такого готовий. Хоча я теж вважав Лакшмі своєю нареченою. Але час чомусь не дозволив нам з'єднатися. Лакшмі продовжувала непокоїтися за мене. Вона з ранку до вечора стверджувала, що мені необхідно залишити авіацію і зайнятися якоюсь більш безпечною справою, але не в небі, а на землі. Але як я міг покинути авіацію? Вона вже стала частиною мого життя.

Звісно я теж любив життя і боявся його втратити, але моя чоловіча сутність готова була постійно кидати виклик смерті. Завдяки цим якостям я і завоював повагу в суспільстві. Де б я не знаходився, мені завжди подобалося приймати виклик. Я здійснював польоти в найтяжчих та найнесприятливіших умовах. Я міг втекти від життя, але не міг виносити, якщо страждала моя чоловіча самосвідомість. Саме це чоловіче начало завжди спонукало мене боротися за життя. Лакшмі знала про це. Вона знала, що я в будь-який момент зможу зробити все, що завгодно. Лакшмі наводила різні аргументи на захист своєї позиції, а я говорив їй про те, яких висот людина може досягнути у своєму житті. Якраз в цей проміжок часу, коли ми з Лакшмі жваво сперечалися про майбутнє, мене викликали на особливе завдання. Я почав збиратися, і незабаром вже готовий був іти, але Лакшмі не хотіла мене відпускати. Вона невтішно плакала. Я поплескав її по плечу, втішаючи. Сказав: “Лакшмі! Людина помирає всього один раз. І найкраща смерть – це смерть на благо Вітчизни. І якщо мене поставлять перед вибором, то я можу залишити не одну кохану, а тисячу коханих, якщо мені доведеться вибирати між любов’ю і захистом Вітчизни. Я з радістю віддам життя за свою Батьківщину. Послухай, Лакшмі! Якщо тобі доведеться пожертвувати своїм сімейним щастям, заради сімейного щастя тисячі інших жінок, наших співвітчизниць, то це – необхідна та виправдана жертва. Адже всім нам доведеться колись померти. Всі ми – любі та ненаглядні діти наших матерів. Це правда, що всім нам колись доведеться покинути цей світ, але чому ти думаєш, дурненька, що мій час вже настав? Адже я навіть ще не почав виконувати ті задачі, заради яких я і з’явився на цьому світі! Мій шлях тільки починається. І ти теж з часом станеш частиною мого життя. Ти вже нею стала. Однак, знай, я помру, але не схилюся, бо інакше я можу втратити самого себе.”