Глава 14. Розставання з друзями

Ми можемо спостерігати за природою. Як день зустрічається з ніччю, як сутінки розчиняються в обіймах ночі, як день зникає під покровом ночі, а потім ніч втрачає себе при світлі дня. Те ж саме відбувається в Пуруши та Пракриті. Зустрічі та розлуки.

Минуле розчиняється в теперішньому. Історія переживає злети та падіння. Схожі події циклічно повторюються у природі, і в історії. Але людина біжить від розуміння цих простих істин. Вона вважає, що все в її житті буде продовжуватися вічно. Вона занурена у збільшенні власного багатства, у винаходженні для себе все нових і нових зручностей. Будь-який новий винахід вважається благом. Але скільки можна здійснювати насильство над природою? Скільки можна порушувати вічний спокій космічного простору? Як довго зможе наука запобігати тій саморуйнації, до якої прагне людина?

Тому рано чи пізно науці прийдеться звернутися до духовності, а духовні знання повинні бути поставлені на службу науці. Тільки такий альянс може стати сприятливим для всього людства. Багато людей хотіли цього досягнути, але їх сьогодні немає в живих. Сьогодні теж є ті люди, хто розділяє ці прагнення, але і вони підуть, не досягнувши свого. Їхній світильник не може розгорітися на повну силу.

В цей час і духовні лідери, і вчені стали жертвою політики. Вони невільні у виражені своїх ідей. І не можуть здійснювати задумане. Справжні йоги втікають в Гімалаї. Справжні учені здійснюють самогубство. Хороший політик йде від світу.

Адже кінець у всіх людей один, однак ми стараємося не думати про  це. Час нагадує нам про це щосекунди, але ми не помічаємо цих нагадувань. Але як довго ми будемо втікати від самих себе? Сурендра Сінх Махараджа і Камкхья Нараян Сінх поїхали в Рамгарх, а колись вони були важливою частиною мого життя.

Тим часом в  долинах Масурі, Чандрашекхар Бхарті заснув вічним сном. І ні члени правлячого клану Салімпура, ні його оточення нічого не могли зробити. Жінки плакали. Його брат, Раджендра Бхарті теж обливався сльозами. Я стояв поруч з тілом і дивився на нього. Як неочікувано приходить смерть і руйнує всі надії людини! Я приїхав у Масурі, щоб провести тут кілька місяців, але не минуло і чотирьох днів, як це трапилося. З Америки покликали лікаря, прекрасного спеціаліста. Але хіба лікар може побороти смерть? Адже якось він і сам буде її жертвою. Пішов мій любий, мій дорогий друг, той, який повіряв мені всі свої радості та горе, полегшував на моєму плечі свої страждання. Всі люди плакали. Але ж він пішов, навіщо йому тепер наші сльози? Він вже не повернеться. Як мені виразити свої думки? Ми привезли його тіло в Харідвар. Я відніс його на берег священного Гангу, щоб здійснити останній обряд кремації. Мені не було діла до традицій та звичаїв суспільства. Це був мій обовязок. Ми провели з ним так багато часу разом. Але я і зараз його бачив. Бачив те, як він спостерігав за своїми близькими, за своєю сім’єю. За тим, як всі вони оплакували його смерть. Він хотів всіх їх втішити, але це було йому непідвладно. Він міг спілкуватися тільки зі мною, а виразити нічого не міг. Адже тіла у нього вже не було.

Він постійно дивився на своє неживе тіло. Ми вручили його прах священному Гангу. Ріка прийняла його тіло у свої обійми та понесла все далі й далі до моря. Три дні я не міг налагодити з ним звязок, але якось, коли я спав в його особняку, його душа мене розбудила запитавши: “Капіл, синку, риби так обгризли моє тіло, що мені тепер робити? Куди йти?”

Я вказав йому напрям і сказав, що коли буде необхідно, я допоможу йому переродитися в наступному народжені. Але він відповів: “Ні, я зараз їду в Салімпур, там мене діти чекають. І мій брат, Раджендра, теж скоро до мене приєднається. Будь ласка, попіклуйся про нього.”

Почувши це, я онімів. Коли ми поїхали в Салімпур, то з нами був Вірендра, який ввів машину. Я сидів поруч з ним, а позаду – Раджендра Саптанік. Ми виїхали з Харідвару. Дорогою гальма зіпсувалися, але не дивлячись на це, Вірендра продовжував вести машину. І таким чином, ми доїхали до Сахаранпура. Звідти ми розвернулися. Я з Салімпура поїхав в Найніталь. Вірендра повернувся у своє князівство, а Раджендра Бхарті в Харідвар. Я попередив їх про те, що смерть Раджендри близька, але вони не стали мене слухати. І як раз рівно через місяць Раджендра покинув цей світ. За три дні до цього він прикликав мене до себе. Він хотів мені багато сказати, бо він вже знав день свого відходу. Але люди не повірили йому, і він багато таємниць забрав з собою в могилу.

Це і є життя. Час нікого не чекає. Люди приходять та йдуть. Години очікування закінчуються. Матір померлого плакала, дружина билася головою об стіну, а діти, показуючи свою чистоту та наївність, мовчали, не здатні вимовити ні слова. Упендра тепер повинен був насамоті протистояти жорстокому світу. Він ще не набрався життєвої мудрості, але вже така величезна відповідальність лягла на його плечі. Він був зовсім молодим, а життя повне небезпек. Як він зі всім цим справиться? Бхарті пішов у світ інший і забрав разом з собою багато сімейних таємниць. Його дружині нічого не залишалося, як стійко пережити цей удар, адже їй ще потрібно було потурбуватися про дітей.

Ганг – священна ріка. Вона дарує життя такому місту, як Харідвар. Вона постійно тече вперед, забираючи з собою тіла померлих людей, незнайомих мандрівників на дорогах цього світу. Її ціль – досягнути моря, досягнути точки злиття.

Я приїхав у Харідвар один, до мене ніхто не захотів приєднатися. Вся наша компанія, яка до вчорашнього дня була такою згуртованою, розпалася. Для кожного з нас смерть Раджендри стала страшним ударом. І ніхто не хотів погіршувати свої страждання приїздом сюди. Тому ніхто сюди й не приїхав.

Кунвар Раджендра Бхарті тепер став історією. Все перетворилося в прах – і надії, і обіцянки, і скарги.

Я був в Найніталі, коли Раджендра Бхарті попросив: “Поклич Капіла”. Але його мати не звернула уваги на ці слова. Батько теж не хотів мене кликати, а часу залишалося все менше. Так його прохання і не здійснилося. Ні мати, ні Упендра, ні інші люди не прислухалися до нього, бо не розуміли, хто такий Капіл і де його шукати. І ось якось вночі хтось постукав в мої двері. Я відчинив її та побачив Кунвара Раджендру Бхарті, який стояв там з тростиною в руках: “Капіл, синку, я так втомився, дай мені трішки попити!”

Я від цього видовища просто онімів. Як він прийшов сюди, та й ще вночі? Я йому відповів: “Вже пізно, слуги пішли, і базар вже напевно зачинений. Ось випийте молока!” Поставивши стакан з молоком на стіл, він сказав: “Ти мені одночасно і друг, і син, але ніхто не розпізнав твого істинного обличчя! А я так і нічого не зміг тобі подарувати та не зміг виконати ті обіцянки, що дав тобі чотири роки тому. Все своє життя я провів, стискаючи в руках бокал з вином. Дай же мені й сьогодні випити! Але звідки тобі взяти спиртне? Добре, вип'ю сьогодні молока. Синку, я йду. Тепер від мене залишаться одні спогади. Коли-небудь в наступному житті виконаю ті обіцянки, що дав тобі. Що ти думаєш? Звісно, я розумію, що настав мій час. Але краще забудь про все, що я говорив тобі. Все це разом з моїм тілом понесе священний Ганг.”

Я відповів: “Що це ви таке говорите? Краще випийте молока та йдіть спати! Завтра увесь Найніталь буде радісно вітати вас.” Але на це він тільки посміхнувся: “Ні, синку, завтра вже не настане.” Я взяв стакан з молоком і почав його поїти, і тоді почувся гучний звук, який виникає, коли раптово розгорається сильне полум'я. І раптом світло погасло. Все занурилося у темряву. Він сказав: “Клянуся матір'ю Ганг, я віддаю тобі, синку, останній привіт любові.” Коли знову загорілося світло, Бхарті Джи вже не було в Кімнаті. Його тростини теж не було, а молоко в стакані зникло. Я все зрозумів – Бхарті Джи збирався покинути цей світ. Рано вранці я відправився у Харідвар, але все вже було скінчено. Залишилися одні спогади. Бхарті пішов з цього світу в той самий час, коли він пив в моїй кімнаті молоко.

Я стояв в Харідварі на сходах Хар Кі Паурі та дивився на Ганг. Звідкись доносилися звуки релігійного гімну, якому вже сотні років: “Гангу, твої води – напій безсмертя, амріта”. Упендра сказав, що мене кличе його мати. Я піднявся сходами та побачив, що Упендра стоїть там сумний і стурбований. Смерть надто швидко забрала його батька. Упендра повторив: “Мама кличе вас.”

Але що я міг сказати його матері? Мені нічого не належало в цьому світі, хоча з іншого боку, увесь світ належить мені. Я з розгубленим виглядом постав перед матір'ю. Я побачив, що від горя і сліз її очі перетворилися в бездонні озера, але сліз вже не було видно. Вона хотіла мені щось сказати, але неочікувано розплакалася. Я почав її втішати: “Який сенс плакати, адже сльози його вже не повернеш. Я тепер повинен піти. Я буду продовжувати власний шлях, у якого немає назви. А на вас тепер лежить величезна відповідальність. Ви будете змушені покласти її на свої плечі, поки Упендра не подорослішає. Тоді він зможе успішно справлятися з цими зобов’язаннями. Даремно постійно згадувати минуле. Кожна квітка, яка розцвіла в цьому саду життя, якось пов'яне, якщо садівник не вважатиме його надто гарним і не зірве його раніше.”  Всі слухали мене з розгубленим виглядом. Вони були занурені у власні спогади, від яких сльози наверталися на очі. Залишилися одні спогади.

Минуло досить багато часу. Трапилося багато подій. Люди подолали гіркоту втрати та почали жити далі. Життя продовжувалося. Так завжди й відбувається. Люди приходять в цей світ, йдуть з нього. Але хто може заперечувати вічні істини? Мати Ганг почала говорити зі мною. Якось вона сказала, що час нікого не чекає, у кожного своє життя, і мені необхідно продовжувати свій шлях.

Є одне недоступне місце поруч з Піндарі, неподалік від злиття Гангу та Алакнанди. Там була моя печера. Туди я і попрямував.

Дорогою я зупинився в Найніталі. З цим містом було пов'язано так багато спогадів! З кожним деревом, з кожною хвилею на озері. Всі ми мандрівники в цьому світі, але ми пам’ятаємо ті місця, в яких були. В ті дні Найніталь був прикрашений до свята, як наречена, а природа завжди прекрасна, завжди знаходиться в очікувані. Я щороку приїжджав в Найніталь. Вже багато століть існує мій зв’язок з цим містом. Відтоді як в Найніталі побудували готель “Алка”, я завжди зупинявся саме там. Багато людей, які думають по різному, з різними характерами, намагалися розпізнати моє істинне обличчя, але я ніколи не відкривав таємницю власної особистості. Інколи я був йогом, інколи – звичайним туристом. Інколи я надягав помаранчевий одяг, а ніколи – костюм і черевики.

Щороку зі мною хтось приїжджав. Всі ми народилися у палацах, виросли в них, і ці палаци були для на свого роду випробуванням. Це був своєрідний виклик. Але цього разу я приїхав сам, взявши тільки спогади, які мучили мене, і від яких я хотів позбутися. Кунвар Сахаб розірвав всі прив'язаності й тепер знаходиться під вічним захистом Гімалаїв. Залишилися тільки мої теплі почуття до нього.

В Найніталі, в готелі “Алка” я зустрівся зі своїми дорогими друзями, з паном Банке Лал Сахом, з Бану Пракашем, з Навіном Лал Сахом і Сурешем Адвані. Там же я побачив Бавасар Данга Акбара, який був моїм дуже близьким другом. Він завжди гуляв разом зі мною вулицями Найніталя. Зустрівся і з хазяїном “Раджу Свіфт”, Хеппі та з іншими знайомими людьми. Вони були такими ж, як і раніше, але я змінився. Тепер я вже не був принцом з роду раджів. Не був я вже і високопоставленим чиновником. Я назавжди розірвав свій звязок з особняками та дорогими машинами. Віддав всю свою зброю, і пістолет, і револьвер, у поліцейський відділок. Я вже не думав ні про мій розкішний особняк, ні про яблуневий сад. Тепер я відрізнявся від мого звичного кола, я став іншим. Хоча суспільство не відпускає людину так просто. Тому я провів в “Алці” декілька днів, і лиш потім направився в гори.

Гімалаї стали супутником мого життя. Засніжені вершини стали маяком на моєму шляху. І я, втративши колишнього себе, почав жити в Гімалаях.